Нужна ли Украине российская культура?

[Jean]

днк тест позволяет определить даже соответствие частей одного тела. но ты глуп. ты этого не знаешь.
тебе скормили это хрючево, это твоя еда, ты схавал и хрюкнул.

"В Стамбуле на переговорах мединский предложил Украине обменяться мертвецами. Двинув эту идею он аж замычал и вспотел очками.
Тогда уже можно было догадаться о том, что Кремль затеял очередную пакость.
Впрочем, деликатность темы и сопутствующая ей боль исключали возможность искать подноготную в предложении хитрого прошмандовца. А она "очень даже" была.
Масштабный обмен трупами был затеян, как способ разбудоражить украинские глубинки, пугануть живых и навязать МВД, МЧС, медикам и прочим службам очень большие проблемы.
Чтобы ошарашить Украину и организовать воистину гомерический сход лавины покойников -русские пошли на хитрость.
Они обильно подмешали в возвращенные останки тела своих собственных мертвецов, дохлых орков в разной степени разложения.
Этот трюк позволил довести цифру переданных покойников до весьма солидных цифр и устроить отличную пропагандистскую свистопляску.
Точное количество русских трупов неизвестно. Но некоторые рефрижераторы были забиты именно ими.
«Во время «мертвых обменов» нам были переданы…..тела российских военных — вместе с украинцами», — глава МВД Украины
Он добавил, что тела возвращаются в «крайне изуродованном состоянии», части тел – в разных мешках. «Есть случаи, когда останки одного человека возвращают даже во время разных этапов репатриации», — утверждает Клименко".

[Allent]

Це зрозуміло - слідчі прокуратури працюють, а патологоанатоми?

патологоанатом в данном случае бесполезен. только днк тест

[Allent]

утверждает Клименко".

да он может утверждать что он хоть папа римский. но контрольные образцы днк тестов погибших остались как арбитражные и у российской стороны.
тебя обманывать нетрудно
ты сам обманываться рад

[Jean]

да он может утверждать что он хоть папа римский. но контрольные образцы днк тестов погибших остались как арбитражные и у российской стороны.
тебя обманывать нетрудно
ты сам обманываться рад

"В Стамбуле на переговорах мединский предложил Украине обменяться мертвецами. Двинув эту идею он аж замычал и вспотел очками.
Тогда уже можно было догадаться о том, что Кремль затеял очередную пакость.
Впрочем, деликатность темы и сопутствующая ей боль исключали возможность искать подноготную в предложении хитрого прошмандовца. А она "очень даже" была.
Масштабный обмен трупами был затеян, как способ разбудоражить украинские глубинки, пугануть живых и навязать МВД, МЧС, медикам и прочим службам очень большие проблемы.
Чтобы ошарашить Украину и организовать воистину гомерический сход лавины покойников -русские пошли на хитрость.
Они обильно подмешали в возвращенные останки тела своих собственных мертвецов, дохлых орков в разной степени разложения.
Этот трюк позволил довести цифру переданных покойников до весьма солидных цифр и устроить отличную пропагандистскую свистопляску.
Точное количество русских трупов неизвестно. Но некоторые рефрижераторы были забиты именно ими.
«Во время «мертвых обменов» нам были переданы…..тела российских военных — вместе с украинцами», — глава МВД Украины
Он добавил, что тела возвращаются в «крайне изуродованном состоянии», части тел – в разных мешках. «Есть случаи, когда останки одного человека возвращают даже во время разных этапов репатриации», — утверждает Клименко".

[Воздух]

патологоанатом в данном случае бесполезен. только днк тест

Добре, зі слідчими розібралися, рухаємося далі - розтин померлих проводять?

[Allent]

Добре, зі слідчими розібралися, рухаємося далі - розтин померлих проводять?

вот как это сейчас не знаю.
перед экспертизой всегда две задачи.
1 идентификация
2 установление причин и давности смерти.
идентификация имеет очень высокую точность и как в глупой пропаганде " одного павшего на двоих не разделить".
днк материал обычно берется 2 порции. одна исследовательская и вторая арбитражная в холодильник для разрешения спорных вопросов.
это юридическая практика

[Воздух]

вот как это сейчас не знаю.

А з'ясувати ліньки?

перед экспертизой всегда две задачи.
1 идентификация
2 установление причин и давности смерти.

Росіяни стратили щонайменше 177 українських військовополонених.
Із 177 підтверджених випадків 109 відбулися у 2024-му.
За словами Дмитра Лубінця, його офіс дізнається про більшість випадків з відео від українських спецслужб.

[Наташа К]

Міф: “Коли російські війська стояли в Парижі, вся Європа приймала їх із захопленням та вдячністю”

Oleh Cheslavskyi
У підручниках і телевізійних нарративах досі повторюється одна й та сама сцена: російська армія урочисто входить у Париж, а європейські столиці — від Берліна до Лондона — вітають царя-визволителя оваціями й квітами. В уявленні пропаганди це момент тріумфу, коли «варвар зі Сходу» перетворюється на «морального рятівника Європи».

Але за фасадом овацій, офіційних привітань і парадних звернень ховалося значно складніше — і похмуріше — тло: тривога, підозра, політичне лицемірство, культурний шок і зародження нового геополітичного страху.

Чи справді російських солдатів вітали як визволителів?
Чи був Александр I месією свободи — чи просто новим диктатором у мантії гуманізму?
І як насправді сприймали Росію в Парижі, Лондоні, Відні й Берліні — коли вона вперше за історію стала арбітром європейської долі?



Париж 1814: росіяни в місті — між звільненням і приниженням

Французька публічна сцена: "визволення" чи окупація?

Вхід союзників у Париж 31 березня 1814 року супроводжувався офіційною риторикою «звільнення», але у французькому суспільстві ця подія розколола націю надвоє — між роялістами, які справді зустрічали росіян з білими хустками, і патріотами-республіканцями, які сприймали це як глибоке національне приниження.

Журнал Le Moniteur Universel того часу, підконтрольний новому урядові Талейрана, публікував хвалебні звернення до Александра I, але паралельно з цим на вулицях ходив зловісний жарт:

«Вчера — москали у нас в Москві, сегодня — у нас на бульварах».

Французька ліберальна інтелігенція — особливо ті, хто пережив революцію і підтримував громадянські ідеї — вбачала у присутності союзних армій не звільнення, а повернення монархічної реакції під іноземними багнетами.

Мадам де Сталь, яка повернулась у Париж одразу після вигнання Бонапарта, у приватному листі до Бенжамена Констана (квітень 1814) писала:

«Це не визволення, це церемоніальний похорон Французької революції. І катафалк веде цар, що говорить по-французьки краще за наших міністрів».

[Наташа К]

Сенат і уряд: гра вдячності під пильним оком царя


Сенат Франції — інституція, створена самим Наполеоном — 2 квітня 1814 року проголосила імператора скинутим. Це рішення підтримав Александр I, особисто з’явившись у сенатській палаті. Там він виголосив знамените:

«Я не ворог Франції. Я її друг. Я борюся лише проти людини, яка над нею панувала».

Ця фраза часто наводиться в російських джерелах як доказ благородства, але у французькому внутрішньому дискурсі сенатори діяли не з вдячності, а з розрахунку. Позиція Талейрана була проста: повернення Бурбонів — єдиний спосіб уникнути тотального демонтажу французької державності під зовнішнім тиском.

В дипломатичному листуванні з Меттерніхом (2–4 квітня 1814), Талейран прямо вказував:

«Франція має вигляд самостійного актора лише за умови, якщо ми самі оберемо нову владу — до того, як її нам нав'яже Александр».

[Наташа К]

Преса і вулиця: сатиричні вірші й бурлеск казаків

Париж — вільнодумна столиця — вже в перші дні після вступу союзників почали писати шансонетки та сатиричні вірші про «визволителів». У підпільних листках писали:

«Александр добрий — та його солдати ріжуть виноградники під Вітрі і мочаться біля Люксембурзького палацу».

Найбільше глузувань дісталось казакам, які викликали у парижан змішані почуття: екзотика, страх і комізм. У карикатурах того часу казак зображувався з ведмедем, балалайкою й пляшкою горілки. Один із віршів, опублікований анонімно у квітні 1814:

«Quand le cosaque rit, la servante tremble,
Il ne parle pas, il gobe, il prend, il semble.
Mais s’il vous fait grâce — vous devez prier:
Il n’a pas tranché, il a daigné tirer.»
(Коли козак сміється — служниця тремтить...)

[Наташа К]

Лояльність? Частково. Приниження? Безперечно.


Факт: жодна з переможених французьких армій не спробувала чинити опір. Але це була не любов до визволителів, а втома після двадцяти років війни і відсутність надії на спротив. Як писав генерал Себастьяні у приватному листі 6 квітня 1814:

«Ми програли не бій — ми програли ілюзію. І ті, хто сьогодні махає хустками царю, вчора махали їх Наполеону».

Інакше кажучи, прийняття росіян у Парижі було радше мовчазним примиренням з фактом окупації, ніж щирою радістю.


Англія 1814: російський цар у Лондоні — між феєрією і недовірою

Принц-регент, уряд і політичні еліти: холодна приязнь


У червні 1814 року до Лондона приїхав імператор Александр I на запрошення британського двору. Спочатку це викликало феєричну ейфорію: на вулицях натовпи, у театрах овації, у пресі — масова русофілія.

Але за лаштунками уряд і аристократія були далекі від захоплення. В щоденнику лорда Каслрея (міністра закордонних справ), запис від 14 червня:

«Його імператорська величність не втомлюється вдаваною простотою, за якою відчувається глибоке почуття моральної вищості. Це може розчулити юрбу, але дратує кабінет».

Лорд Ліверпуль (прем'єр-міністр) у меморандумі до короля Георга III:

«Александр хоче бути і Спасителем, і Арбітром. Англія не визнає жодного Арбітра в Європі».

Велике приниження для принца-регента сталося тоді, коли Александр демонстративно відмовився жити у палаці і оселився в готелі Pulteney Hotel разом зі своєю сестрою, великою княгинею Катериною, яка мала репутацію незалежної й різкої. Британський принц вважав це особистою зневагою — у вищих колах почали говорити про «варварський двір, замаскований під просвітництво».

Як згадував у спогадах аристократ Чарльз Гревілл:

«Принц-регент ненавидів Александра з моменту, коли той не прийшов на обід. З того вечора росіяни втратили фавор у Палаці».

[Наташа К]

Британська преса: від епітетів до іронії


На початку червня 1814 року газети The Times, Morning Chronicle, The Observer виходили з заголовками:

“Alexander the Liberator arrives in London!”
“Glory from the snows: Welcome to our Northern Ally!”

Описували, як жінки кидали квіти під копита царських коней, як казаки викликали захоплення вуличної дітлашні, а парад руських гренадерів на Horse Guards був оголошений «чудом воєнної дисципліни».

Але вже через тиждень з’являються саркастичні нотки:

The Examiner (червень 1814):

«Якщо імператор любить народ, чому з ним завжди двадцять тисяч солдатів?»

The Morning Post (19 червня):

«Наш гість, здається, вважає себе пророком нової Європи. Але ми не дозволимо ні Папі, ні Царю визначати наші парламентські інтереси».

У карикатурі Джорджа Крукшанка (червень 1814) Александр зображений як гібрид між пророком Мойсеєм і ведмедем — з сувоєм, на якому написано "Holy Alliance for Holy Obedience" (натяк на на авторитаризм).



Інтелектуали і публіцисти: розчарування в “пророку миру”


Джеремі Бентам, у листі до Джеймса Мілля (серпень 1814):

«Немає гіршої диктатури, ніж диктатура морального авторитету під маскою лагідності. Александр — найнебезпечніший з усіх, бо його автократія йде з посмішкою».

Лорд Грей, лідер опозиції в Палаті лордів:

«Коли варвар одягає фрак і цитує Вольтера — це ще не робить його захисником свобод. Ми не повинні плутати позолоту з прогресом».

Томас Раустон, історик і автор популярної брошури "Russia and the Balance of Power", попереджав:

«Сьогодні ми вітаємо його, бо він переміг Корсиканця. Але завтра ми надамо йому всі важелі, щоб вирішувати, що є правда для німця, і що є добро для француза».

Цей текст отримав широкий розголос у клубах Вестмінстера й обговорювався у впливових колах як перше серйозне застереження проти російського експансіонізму в повоєнній Європі.

[Наташа К]

Австрія 1814: союзник чи претендент на гегемонію? Александр очима Відня

Меттерніх: “Цар мріє, а я керую”


Канцлер Австрійської імперії, Клеменс Венцель фон Меттерніх, був, мабуть, найвпливовішим політиком Європи після перемоги над Наполеоном — і головним скептиком щодо намірів Росії.

У щоденнику (запис від 5 квітня 1814) він писав:

«Александр щиро вірить, що світ потребує його вказівок. Це робить його не менше небезпечним, ніж Бонапарта — тільки не через амбіцію, а через ілюзію місії».

І далі:

«Його християнство — це форма ідеології влади. Я з ним згоден у цілях, але боюся його методів. Європі потрібна рівновага, а не євангельська унія».

Меттерніх називав царя “le missionnaire couronné” — “коронований місіонер”, маючи на увазі його прагнення не просто реставрувати монархію, а перебудувати Європу на моральних ідеях, з собою як носієм добра.

У депеші до імператора Франца I (6 квітня 1814) він попереджав:

«Росія подарувала Європі мир, але вимагає натомість довічного морального мандата. Я цьому не аплодую».

[Наташа К]

Віденський двір: ввічлива тривога


Франц I, імператор Австрії, з одного боку, публічно дякував Александру за перемогу над Наполеоном і підтримку Бурбонів, але в приватних колах не приховував роздратування:

«Його солдати тримають Париж, а його ідеї вже тиняються у Відні».

Архикнязь Карл, один із найрозумніших австрійських полководців, попереджав:

«Росія надто близько. Відтепер її вплив не зникне зі сцени Центральної Європи — навіть якщо вона покине її фізично».

Молодший двір — особливо принци Ліхтенштейни, Шварценберг, Дітріхштайн — кепкували з царя:

«Александр говорить про Європу як про свою маєтність. Він хоче насадити в нас “моральний порядок”, але для цього привіз армію з Башкирії».

Офіцерський корпус: пошана без симпатії


Австрійські військові, які воювали разом із росіянами в Богемській армії, визнавали силу і витривалість російських солдатів — особливо піхоти й артилерії. Але:

• Вважали їх погано організованими та надто схильними до дисциплінарних порушень;
• Насміхалися з казаків і башкирів, вважаючи їх варварською екзотикою;
• Вважали, що російське командування «медлительное, но не глупое», за спогадами генерала фон Колова.

Після вступу до Парижа австрійський штаб спостерігав з тривогою, як усе керівництво коаліції стікається навколо Александра, і як його використовують як морального арбітра в переговорах із французами.

Генерал Шварценберг у листі до дружини (9 квітня 1814):

«Я боюся, що мир, здобутий шаблею, буде втрачено проповіддю».

[Наташа К]

Австрійські інтелектуали і газети: “Нова теократія з Петербурга”


Віденська газета Wiener Zeitung (13 квітня 1814) вийшла з поміркованим заголовком:

„Unsere Brüder im Osten brachten uns den Frieden“ (Наші брати зі Сходу принесли нам мир).

Але вже 25 квітня Die Oesterreichische Monarchie — придворне видання — публікує анонімний політичний есеїстичний текст, що описує Александра як:

«Доброго, але надто щирого. Він мріє про святість, але надто схильний нав’язувати віру замість договору».

У середовищі віденських консерваторів почала формуватись фраза, яка пізніше повториться ще не раз:

“Коли Росія приходить із Євангелієм, вона несе за ним канон.”

Пруссія 1814: “визволителі з півночі” або “нова імперська загроза”?

Народ і фронтова міфологія: “казаки виганяють французів”


У Пруссії, особливо в Східній і Центральній частині, російські війська справді сприймались як визволителі. Після поразки 1806 року (битва під Єною) і принизливого Тільзітського миру 1807-го, країна довго жила в тіні французької окупації. Коли в січні 1813 року перші російські частини (Вітгенштейн, Єрмолов, Барклай-де-Толлі) вступили на прусську територію, населення їх вітало як месників.

Народні пісні, поширені серед селян і міщан, прославляли казаків як фантастичних вершників, які з «вогнем з очей» женуть Наполеона «аж за Ельбу». У Бреслау вийшов сатиричний памфлет:

“Der liebe Gott hat uns zwei Wunder geschickt: erstens einen Winter, zweitens die Kosaken.”
(Господь послав нам два чуда: по-перше — зиму, по-друге — козаків.)

Маленькі діти гралися у "русіш унд францоз", причому “русіш” завжди вигравав.

На вулицях Берліна продавали ляльок-казаків, а в народному побуті укріпилась приказка:

“Wenn Napoleon kommt — ruf den Kosak!”