Сталина признали виновником голодной смерти миллионов граждан СССР

[Игорь Голаев]

Слишком давно, тогда СССР не было, вот был бы тогда бы обвинили СССР в помощи фараону ну и там все остальное. Вон геноцид армян не сильно спешат признавать хотя там все очевидно. А тут нате пожалуйста. Избирательный подход...

Все очевидно, что процесс политизирован. Главная цель - это пересмотр границ.

[sergey80]

Що таке Голодомор і чому важливо про нього пам'ятати

Цей проект покликаний розпочати обговорення уроків, які Україна повинна засвоїти через призму вивчення і осмислення Голодомору 1932-33 рр. Ми бачимо це як роздуми про історичну пам'ять, яка через факти та їхню об'єктивну інтерпретацію допоможе Україні вже сьогодні будувати своє життя свідомо і з перспективою на завтрашній день.
У цьому році минає три чверті століття з того часу, як комуністичний сталінський режим здійснив чергову, найжахливішу спробу знищити український народ.
Сьогодні вже доведено, що Голодомор 1932-33 рр. був штучно організованою акцією проти українців, які не бажали бути слухняним елементом тоталітарної радянської машини. Жертвами голоду стали мільйони людей. Кожна родина в Радянській Україні і на Кубані втратила когось з рідних. Моя родина з боку і батька і матері не були винятком. Як і родини багатьох людей, що читають цю статтю. Це була одна з тих вселенських катастроф, після яких народи відходили у небуття.
Але, не дивлячись на страшні втрати, Україна вижила. Проте, це вже була інша країна. Її долю було штучно змінено, її місію в світі намагалися стерти. Десяткам мільйонів людей спробували силою нав'язати інше життя, ворожий світогляд.
Понад півстоліття цей геноцид залишався викликом минулого, на який українська нація не могла дати відповідь. Ініціатори і виконавці Голодомору, їхні політичні нащадки намагалися зробити все, щоб пам'ять про цю трагедію зникла назавжди.
Однак, незважаючи на всі заборони, утиски, репресії, Україна пам'ятає людей, що були вбиті тільки за те, що прагнули жити на своїй землі як їм хотілося, як заповідали їхні батьки.
Усі ми - діти і онуки тих, хто врятувався. Нас могло бути в кілька разів більше. І всі, кого ми зараз не дорахувалися - це наші рідні, чиї душі не народилися у цей світ, бо хтось хотів насильно створити «світле комуністичне майбутнє».
Наш святий обов'язок перед минулим - вшанувати пам'ять загиблих. Встановити пам'ятники, запалити свічки, прочитати молитви, впорядкувати могили, розповісти про них нашим дітям. Але це далеко не все. Голодомор не є проблемою тільки минулого - він є проблемою сучасних українців і буде проблемою прийдешніх поколінь, якщо ми не зробимо висновки.
Пам'ять про жахи голоду перетворилася на біль і СТРАХ, які глибоко засіли у душі кожного, хто пережив 1930-ті роки, і передавалися далі на генетичному рівні.
У цьому вступному слові неможливо проаналізувати усі наслідки Голодомору для України - з цієї теми вже оприлюднено багато досліджень, де науковці детально реконструюють механізм застосування терору голодом і його жахливі результати. Висновок єдиний - Голодомор змінив етнічний склад населення України і на рівні підсвідомості, на рівні менталітету і світогляду він досі негативно впливає на нас.
Що відбулося? 75 років тому Голодомор забрав життя, за різними оцінками, 10% - 25% населення України, а решті скалічив душі. Він зіштовхнув Україну з її власного шляху. Зараз він заважає Україні навчитися САМОСТІЙНО, не боячись і вірячи у свої сили формувати власне майбутнє.
Адже мова в жодному разі не йде про повернення в минуле, про відкидання тих років, які Україна прожила після Голодомору. Це неприпустимо, бо ці сімдесят років - це так само наша історія. Це життя людей, які здолали багато перешкод, які вражали світ своїми досягненнями, але які дуже часто не були вільні у своєму виборі.
Робити осмислений, часом - нелегкий, але СВІЙ вибір можуть тільки вільні люди, що створюють вільне суспільство.
Народ, яким керує підсвідомий страх, не може творити і бути щасливим, він може тільки підкорятися чужій волі. Еліти цього народу, які так само бояться взяти на себе відповідальність, можуть бути тільки маріонетками. Вони приречені жити за чиїмись правилами, постійно оглядатися і виконувати чиїсь примхи. Треба мати велику мужність, щоб знайти власну долю і реалізувати власне призначення.
Тема Голодомору дуже складна для вивчення і переосмислення. По суті, це важкий шлях до себе, шлях до одужання нації, історична пам'ять якої, як рятівна нитка Аріадни, допоможе нам звільнитися від тягарів.
Ми або пройдемо цей шлях до кінця, або втратимо право називатися нащадками тих, хто вже тисячі років тому вирощував хліб, хто створив державу Київська Русь і освятив її, хто побудував Святу Софію та Лавру на схилах Дніпра, нащадками славних лицарів-козаків, які боронили Україну від різноманітних загарбників, любили її більше життя і передали нам.
Звільнення від страху і стереотипів - це клопітка робота, яка потребує багато зусиль. Але її можна виконати. Відродження пам'яті про Голодомор свідчить, що український народ може здолати усі перешкоди і завоювати достойне місце в світі.
Замисліться на хвилину.
Чи могли ми у перші роки незалежності мріяти, що про мільйони загиблих співвітчизників публічно, не від кого не ховаючись, згадають українські можновладці?
Чи могли ми про це мріяти навіть п'ять років тому, у 2003 р., коли Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000» започаткував програму «Уроки історії: Голодомор 1932-33 рр.» і тема Голодомору вперше розглядалася під час парламентських слухань? Коли цілі фракції відмовлялися навіть чути про злочини проти людяності, що відбулися на їхній Батьківщині? Ще і зараз не всі з них можуть казати правду, але ситуація кардинально змінилася.
У 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон, яким Голодомор визнається актом геноциду проти української нації. 63% населення повністю підтримує це рішення, і рівень розуміння і підтримки з року в рік збільшується. Голодомор так само визнали геноцидом у майже 20 країнах світу і кількість цих країн постійно зростає.
Якщо б хтось ще у 2000-му році сказав, що так буде, його б вважали фантазером.
Окремі заяви з теми Голодомору зробили ООН (2003 р.) та ЮНЕСКО (2007 р.). У цих документах ще немає слова «геноцид», мова йде про вшанування пам'яті загиблих. Але чи могли ми 10 років тому сподіватися, що на таких поважних світових форумах, які розглядають проблеми усього людства, взагалі звучатиме тема Голодомору?
Пройде ще деякий час і світова спільнота неодмінно визнає те, що вже засвідчено тисячами оприлюднених документів і десятками тисяч зібраних свідчень очевидців. У світі побачать всі ці докази. Ми неодмінно донесемо їх через виставки, публікації, фільми, конференції тощо.
Чи вірили дослідники з української діаспори, які впродовж 1950-1970 рр. публікували перші розвідки і правдиві факти про Голодомор, що їхні слова почують на всіх континентах?
Чи могли сподіватися на початку 1980-х рр. дослідники Роберт Конквест та Джеймс Мейс, які працювали у Гарвардському університеті, що їхні книги перевернуть ставлення західної академічної науки до проблеми Голодомору? У той час, коли авторитетні радянські вчені були змушені називати їхні дослідження «підривною діяльністю» і пропагандою.
Зараз вже нараховується понад 20 000 статей, монографій, збірників документів, які висвітлюють різні аспекти історії Голодомору, його причини, перебіг і наслідки. Пошуки тривають.
25 років тому в Україні і світі сперечалися, а чи був взагалі голод? 20 років тому навіть керівництво українських комуністів визнало, що голод був, але пояснювало його посухою і певними «помилками» в економічній політиці. 10 років тому Україна усвідомила, що голод виник внаслідок дій комуністичного режиму, обговорення почалося в контексті чи був це навмисний злочин, чи радянські керманичі проводили страшний експеримент над власним народом?
Зараз теза про злочинний характер Голодомору базується на тисячах доказів. Дискусії, переважно, тривають щодо формальних моментів і деталей: чи можна його визнати геноцидом згідно з діючими міжнародними конвенціями, чи слід говорити про злочин проти людяності, чи є якийсь інший термін? Скільки мільйонів загинуло - 5, 7 чи 10? Що вважати хронологічними рамками Голодомору - 1932-33 рр., чи врахувати голодні прояви ще у 1930?
Чи могли ми сподіватися на такий результат? Але нація не просто сподівалася - вона діяла, і це змінило світ навколо.
Зважте, все це робилося і робиться, незважаючи на страшенний опір впливових сил, яким не вигідна правда про Голодомор, які хочуть бачити Україну пригніченою, другорядною і слабкою.
Саме тому дуже хотілося б подякувати усім - науковцям, журналістам, дипломатам, свідкам - усім, хто допоміг відкрити істину про Голодомор.
Отже, усвідомлення значення Голодомору - це саме той шлях до себе, прагнення осягнути власну сутність. Україна починає сприймати власну історію через призму доказів, фактів, а не ідеологічних настанов різних «доброзичливців».
Це прецедент, який повинен бути застосований і до інших складних сторінок історії. В жодному разі не для її перекручування у той чи інший бік. А тільки заради відновлення справедливості. За свою правду треба боротися. Це важко, але як по-іншому? Тільки так нас будуть поважати у світі.
Тому ми закликаємо усіх українців долучитися до вшанування пам'яті жертв трагедії. Вивчіть історію своєї родини, поставте свічку, допоможіть впорядкувати забутий цвинтар - це маленькі кроки, які об'єднають країну і допоможуть їй стати вільною.
Таке прагнення не може бути спрямоване проти когось - це все спекуляції нещирих політиків. Ми впевнені, що мине кілька років, і ті наші сучасники в Україні і за кордоном, хто сьогодні відмовляється визнати Голодомор геноцидом, перестануть бачити у правдивому висвітленні української історії загрозу для себе.
Адже чого боятися правди, якщо ти ні в чому не винен, і, навіть, більше - якщо ніхто тебе ні в чому не звинувачує? Хіба що ти сам вважаєш себе винним, бо є щирим прихильником сталінських методів і послідовником його режиму. Але таке ставлення - це не питання дій України, це внутрішня проблема таких суб'єктів.
І тільки тоді, коли наше покоління і наступні, відчують, що досліджені всі історичні факти, що записані всі свідчення живих очевидців, що вшановані імена всіх жертв, що усунуто нерозуміння світом цього питання, тільки тоді ми зможемо закрити цю сторінку нашої історії і тільки тоді ми матимемо моральне право та силу рухатися далі.
Ми переконані, що в найближчі роки Україна виконає свою місію - донесе правду про Голодомор до усього світу. Це наш обов'язок, бо ми пережили це страхіття. На жаль, наш народ відчув, що це таке - у мирний час втратити мільйони співгромадян. І він повинен зробити все, щоб подібний злочин ніде і ніколи не повторився.

[Корниловец]

Прям так от самого адама и евы проверяли? Или ближайшей сотней лет ограничились? Если второе то маловато будет...

5 колен по отцу и 4 по матери.
А зачем вам больше? Даже при вступлении в СС большего не требовали.
Вы што, мните себя круче рейхсфюрера СС?

давненько не попадались люди мнящие себя арийцами )

Дык арийцы тута причом? Речь про украинцев и восточно-балтийскую подрасу в целом (группа славянских народов).
Да и родословную вести - вполне нормальное с точки зрения цивилизованного человека занятие.
Это в эсэсэсэрах без корней жили - там такие вещи сразу пережитком буржуазии и аристократии бы назвали.

[VAlex]

Корниловец;2124533]5 колен по отцу и 4 по матери.
А зачем вам больше? Даже при вступлении в СС большего не требовали.
Вы што, мните себя круче рейхсфюрера СС?

Нет, проверяю вас на знание СС Ну и главное выяснили вы не можете утверждать что по родословной славянин на 100%.

Дык арийцы тута причом? Речь про украинцев и восточно-балтийскую подрасу в целом (группа славянских народов).

Речь о том что по Украине столько топталось разного народу что разговор про чистоту рассы достаточно смешон.

Да и родословную вести - вполне нормальное с точки зрения цивилизованного человека занятие.

Угу.

Это в эсэсэсэрах без корней жили - там такие вещи сразу пережитком буржуазии и аристократии бы назвали.

Жили и вели родословную еще и от царя Давида, так что все это относительно, поостыньте.

[Корниловец]

Нет, проверяю вас на знание СС

Уж кто б кого проверял.
Давайте не будем.

Ну и главное выяснили вы не можете утверждать что по родословной славянин на 100%.

И каким же это образом вы выяснили? По наитию?

Речь о том что по Украине столько топталось разного народу что разговор про чистоту рассы достаточно смешон.

У вас может в хате и топтались разные татары-бусурмане.
А у меня все нормально было.

Жили и вели родословную еще и от царя Давида, так что все это относительно, поостыньте.

Это вы про жену-еврейку Молотова?

[Корниловец]

И вообще как можно быть 100% славянином, исходя из родословной?
Славяне - это абсолютно не расовое и не национальное понятие.

Это тоже самое, что утверждать, что мерседес - 100% арийский автомобиль.

Будьте более скрупулезны в дефинициях.

[Томас]

Сколько живу, столько убеждаюсь, что, по-хорошему, украинскому националисту, с русским националистом делить нечего. Они всегда поймут друг друга. Добавлю - пока дело не коснется территориальных претензий.

Токмо справедливости ради, ибо мы не евреи.

Не помните, есть пословица: там где прошел хохол, еврею делать нечего. Так что согласитесь, такая материальная подоплека вполне укладывается в этнический стереотип... Одним словом, простите если что ...
А что касается справедливости, то нафига она вам. Настаивая на ней, та часть Украины, от лица которой вы говорите, автоматом встает в позу обиженного - сиречь проигравшего. А здесь, как мне кажется, не помешает капелька гордости. Не признают эти уголовники преступлений своего пахана, да и бес с ними. Из проигрыша нужно извлекать опыт, и учиться жить так, чтобы больше не проигрывать. А постоянно трубить на весь мир - сотрите как надо мной надругались - это больше смахивает на мазохизм. Вы мазохист?

[Томас]

Если русские начнут платить - это только больше "докажет" вину русских и тогда вааще капец будет.

Русские не начнут платить, ибо некому и нечем ... да и не за что. А отпрыски татаробольшевиков, чьи "отцы" это устроили - могут делать, что хотят. Они столько наколбасили, что их репутации уже ничего повредить не может. Она и так на политическом дне, ниже не куда. Тут уж плати, не плати, а лучше она не станет по-любому.

[Bujim]

Грязью ты, тут воняешь, понял. Зашел и обгадил ветку, когда наконецто начали общаться здоровые люди.

Это вы себя "здоровой людью" назвали? Наглая и подлая клевета!

Малорос, если ты такой, умный, дуй вообще с Украины, не отравляй своей украинофобией простых украинцев.

Не дождешься!

ВВВВАААССССССАААЛЛЛЛЛ, ну что тут поделаешь.

Что, нацик, тяжко кирпичи выходят?

Можешь писать свои провокаторские коментарии. Теперь я вообще тебя игнорирую.

Скатертью дорога!

[sergey80]

Полтавська область
Згадує: Гавриленко Михайло Павлович,
1919 р. н., смт Котельва
А чи пам'ятаєте про голод в тридцять другому, в трид цять третьому році? Та добре знаю. Те, я щитаю, це іскуствений голод був. Ну я же можу сказать, у нас сім церквів було тут, у Котельві, і в каждій церкві повно хліба було, а люди з голоду здихали. Мельниці були попечатані, і вітряки стояли тоді усі попечатані, хліба возили з будкою двадцять, а ні тридцять-двадцять хлібин, так його ж не можна взять. Ну оце ж так... А картошку забирали, коні в колгосп. О... А хліб забирали, ходили бригади. Буряки забрали сахарні. Бригада така - сімнадцять чоловік, а мо, й більш. Отака збирана. Штаби були, понятно, штаби. У штабі главний, которий їм давав наряд, а бригада - це ходила, там старший був. На нашім селі були в бригаді Швидкісний, то Гнилосирівський, то Молохівський, отакі. Ходили забирати, ну, піка така, загострена, отак ручка, отою пікою, значить, шука скрізь, чи ніде нема закопано нічого. Хліб ховали. У нас, допустім, то мати ховала хліба, тоді були печі, отакі, ну в нас і щас то є. Там комин то... Тоді значить вона, мати, туди кілограм двадцять жита, а на печі ж стара квасоля лежала, мак, цибуля висіла... Я прийшов з школи, і один мій товарищ там, Шеремет. Ну а мати нас на піч сує... Шоб не шукали тіпа, понятно... Та отож клуня була, там, де паша була, комора, ну де можна було шукать - шукали. А в хаті ж долівка ж була, не було полу, о... і ото все ж кажуть: «Мо, де захований хліб». Дай я дорозкажу... Ну я, значить, поліз із Павлом цим на піч, мати нас запхала... Може, ніхто із бригади не полізе на піч, понятно, о... А ми посідали це ж з Павлом, ноги позвішували. Каже один з бригади: «А ну пішли, з чим вони борщ варять», у піч полізли. Ну, в печі варили борщ. Потом витяга ото той борщ, який там той борщ: «О!.. Ще вони голодні, каже, паразіти, ще борщ варять, о!». Ну й шо ж, а батько втік уже. Не було батька в нас, а потім він у колгосп таки пішов... Батькові давали хліба, вони шось робили. Батько іскупив конячку негодну, а тоді йому дали ставок чистить, оцей, тепер воно Йвановка. Ну, а батько конячку купив, а коням давали ото отруби, оці висівки, два кілограми на коня, а батьку ж давали там юшку чи хліб, ну як робочим жи, у колгоспі ж. То оце оці, значить, отруби возив батько додому по очереді, то ото тим ми вижили. Там батько розказував, вони по очереді, там душ дванадцять було, по очереді ото додому ті отруби возили. Це вже начало літо було. Батько розказував, шо й за коньом люди гнались, а він як ужарив - і втік тоді. Но в нас була там баба така Когушка, на Савинцях. Прийшла, значить, к Великодню... вона часто ходила тоді, у нас не було нічого, но осталось трохи картошки, батько тоді давав трохи. Прийшла Великодними святками ця ж баба. Та каже: «Дай шо-небудь, я їсти хочу». Та шо я тобі дам! Ганна її звали, а мати моя Варка була. «Та шо я тобі дам, Ганно?» «Та хоч шо-небуть, я вже давно не їла». А шо ж, а чим ти оце живеш? «Якби ти знала чим я живу. Як повезуть мертвяка, а я його, - каже, - откопаю, наріжу скіко нада, м'ясо». А мати тоді, значить, злякалась дуже, о, та й каже: «Ой-йой-ой, це ж правду ти кажеш?» «Правду». Ну шо ж, мати шось дала їй там. Вона пішла так. А ми сіни позасували всі. Сіни засунені були. Люди? Ну я буду казать. То щитай оце у нас ніхто не пощез, у Клеменка в хрещеного рядом усі лежали пухлі, ну, вижили. У нього були козенята, якось та видихали, дальше, Бузь Максим, а син Андрій, то померла його жінка, троє дітей, і батько й мати померли. Як хоронили? О, там жи ж гребля була, по ту сторону й вода в 1933-му була. Води дуже багато було. 400 грам хліба давали, чи зерна, чи хліба за те, шо мужик привіз мертвяка й схоронив. Ой, Господи милостевий, в чом ті обряди? В яму кидали так, і не одного кидали. Ну слухай, оце ж у Кузі, я кажу, п'ятеро вмерло. Ну ото в Петра Гнилосир, як його по батькові, не помню. Там умерло значить скіко? Теж п'ять душ, осталась одна Марина - дочка, а три хлопці, дід і вона померли.
- А Вам не відомий такий закон - «про п'ять колосків»? Ви нічого такого не зустрічали?
О! Та це чипуха. Це було і після войни, ця справа не тіки до войни. Стояли вишки на полі, шоб видно було, де хто шо робе на полі. Ну ото, значить, як хтось там вийде на свою ниву й ріже колоски й впіймали його, то судять. Охраняли поле, ну це як вловлять, тут кажуть «враг народу», його як заберуть, то його й нема. Ото таке було, значить. Був тоді Гнилосир Грицько - об'їщик і Салашний Іван. Окружили тих, що колоски зрізали, на коні ж, у них була пльотка чи шо там, я не знаю. Баби плачуть, дітвора кричить. Ну я й кажу: «Шо ви робите?», а я цього Івана Салашного знав, як на Спаській жили. «Шо ж ти, - кажу, - Іване робиш? Тож наші діти, шо ти робиш?»
- А Ви не знаєте, що таке «Торгсін»?
В Охтирці був Торгсін. Щербачка баба, то вона в Охтирку ходила пішки, ну видно ж десь шось було трошки, то в Охтирці обмєнний пункт був нащьот золота. Скіко там давали, я не знаю. Хліб давали. То баба оце несла, значить, 4 пуди з Охтирки пішки. Оце оклунок піднесе, положе та й дальше, так ішла з Охтирки. Ну, моя мати не ходила й батько, в нас не було золота. Те! Які пам'ятники? Хто їх помина? Про їх і не балакали. Воно закрите було все. Ніхто нічого ні про шо не балакав, і я не знаю, січас десь хрест поставили, шоб люди не бачили. Та про голод мовчать усі, хто й знає. Було таке: приїжають оці ж три хлопці на машині «чорний ворон», її так звуть, вобщем, виїжають сюди до кого, ну там сказали чи офіційно, чи як, я вже не знаю. Витяга цей же, старший, конешно, в кабіні сидів, витяга записку відтіля: «А в вас такий є?» Фамилію його й батькову зачитує. А той, шо ніс юшку, чи суп, та й ложка впала. Перелякався. Забирали ж. «Садітесь у машину», - каже на нього. Він туди в будку сів, а сам він сів в кабіну й поїхали. Та й по сей час я не бачив його. Ну слухай жи. Я так думаю, ну я ж не буду брихать. Біломор-Канал хто викопав? Хто? І цигарки були такі «Біломор-Канал». Хто? Там тачкою копали. Тракторі, таких не було ж тоді. Тачка, лопатка й кирка - і нада було канал зробить, шоб вода пішла з Білого моря.
- А Ви кого взагалі вважаєте винним у загибелі багатьох людей - владу чи неурожай?
Та який там неурожай? Як повно хліба скрізь було тоді. Влада! Нарошне! Голодомор іскуствений був, ото і все, більш я ніяк не понімаю.
Записала Пономаренко Тетяна, студентка КНУ ім. Тараса Шевченка

[sergey80]

Харківська область
Свідчить: Островерх Микола Михайлович,
1918 р. н., народився на хуторі Замірці
Дергачівського району, на час запису проживав у м. Борисполі Київської області.
Пам'ятаю, ще трирічним хлопчиком в 1921-1922 році, коли був великий неурожай, тоді був голод. Діти і вся сім'я їли те, що наросло, лобода, кропива, все перемелювали чи перерізували і ліпили лепьошки, пекли і дітям мати роздавала. Це 1921-1922 роки. А 1932-1933 року - внаслідок того, що були порушені рішення правительства на місцях при проведенні колективізації. Деякі села були колективізовані, усуспільнені, всего, что било живного у населения, кури, гусі, коні, корови, вівці і т. д. А ті села, де було все усуспільнено, відправляли все на місто, здавали, а селяни оставалися без нічого, тому там був великий голод, у нас на хуторах бідно жили, але, як говорять, виживали. Я, наприклад, це мені 14 років було в 1932 році, я сутки полтори в Харкові стояв в черзі для того, щоб купити хліба, так як не хватало. Приходили вооружониє, ну міліція, мабуть, которая забирала все подряд, особенно у тих, кто не поступал добровольно у колгоспи.
В нашому колгоспі всіх, котрі працювали, в обід кормили - і перше, і друге, що мали в колгоспі. На перше давали суп чи борщ, на друге - кашу, не обязательно каждий день с м'ясом, м'ясо дуже рідко. Ті, котрі не хотіли робити, ті не получали, а раз не получали, значить голодували. Мати і батько йшли з колгоспу, несуть все, що получили собі на обід, і братья і сестри ще работали. А я часа два-три поработаю, помагав там на конюшні чи на коровнику, мені часть теж доставалась, а після обіду я в школу біг. А за збирання колосків іногда проскочить, а іногда і могли засудити. Були і такі випадки. Ще у 1928 році, ще не було постанов, але було таке - спільний обробіток землі. 10-15 господарів мали тягло, об'єднувались, сіяли загальними силами, собіралі роздільно. Називалось це спільний обробіток землі. А вже коли началась колективізація, було об'явлено о том, что добровольная колективізація. В окремих селах принудітельно с оружием собіралі, так било первоначально. А 60 дворів оставалися індивідуальниками, їм ще хуже було, потому что їх налогами обклали і вони нічого не могли зробити. В очереді у 1932-1933 годах стоял в городе, було дуже багато сиріт, може, з сіл прибігали. Но в то время как раз било прийнято рішення правітельства о ліквідіції беспрезорності, просто вилавлівалі і заселяли в приюти. У нас тільки в с. Дергачах було два приюти, ето раз, друге - знаменіта камуна біля Харкова, це все було для того, щоб не було безпрезовніков. У нас все, що було сьєдобное, все ростения, коториє виростали і їх можна було перетворити в їжу, перемолювали, перетирали і смешувалі с остатками шелухи жита або пшениці і получали лепьошки. Винуваті ті, коториє на місцях іскривляли лінію держави, вказівки про колективізацію, про об'єднання господарства, вони і винуваті, забирали все із домівок, худобу, сім'я не могла прожити. У нас в Дергачах людоїдства не було, але я чув, коли стояв у черзі за хлібом у Харкові, чув такі розмови, що в селах є такі випадки, коли убивали дітей для того, щоб спасти остальних. А в нас не було, по тій причині, що в нас об'єднання не було...Якщо до Вас в хату заходили і забирали продукти, де б ви їх ховали? Ховали в сіні, в соломі, а були такі, де копали вночі яму під сіном, щоб потім можна було достати. У нас сім'я велика. Ті сім'ї, які підверглись розкулачуванню ще до Голодомору, до 1932 року. Тих арештовували і всю сім'ю вивозили. У нас на хуторі тіки одну вивезли. В нашому районі забирали тільки коней і биків - як тяглову силу, а корови і вівці все оставалось. Допустім, у нас на сім'ю вісім чоловік була одна корова, п'ять овець, дві свині, одінаковий налог був навіть на курей. Перелічували: «Сколько у вас курей?» - «Двадцать». Столькото яєць і здать, позже всі яблуні і вишні були перелічені. Були так називаємиє комерчіскіє магазини Торгсіни за золото. Батько матерене і своє кільце відвіз і привіз около пуда муки. У кого больше золота, ті більше получали.
Торгсін - це що?
Це торговий сіндікат за золото, здайош і получаєш продукти, потім комерчіскіє магазіни відкрили.
Записав студент КНУ ім. Тараса Шевченка

[Bujim]

А я пока не претендую на то, чтоб кого-то мерять.

Славтегыспади!

Одного тут юзера форума, который рвал свое мягкое место за СССР, уже спросил про национальность - окзался узбеком. Пропал после этого.

Ээээ... А чтой, узбеки - не люди уже?

И в моем роду нет представителей неславянских народов. В расовом отношении я абсолютно чист. Помесей нет. Проверял. Токмо интереса ради.

Ага, а самые "чистые" - плоды инцеста.

Всяких там угро-финнов, тюрков, кавказцев, татар не наблюдаиццо.

А если бы наблюдалось? Что бы предприняли?

Да и вообще, я рассматриваю Смоленщину, откуда у меня мать, как часть Украины. Да и вообще рассматриваю многие области РФ как исторически принадлежащие Украине, ибо всякие там князьки были сепаратистами и много земли отсюдой поуносили. Возвращать пора.

И кито это тут закомплексованый радетель за Украинскую Ымпэрию?

Давайте вас помониторим, сделаем расовый разбор? Хотите?

Ды мониторьте. Если время некуда девать. Мама - с Тамбовщины, папа - с Орловщины.

[sergey80]

Херсонська область
Розповідає: Велика Катерина Архипівна,
1925 р. н., с. Блакитне, Високопільський район

З селищної ради села Блакитного приходили представники - 3-4 чоловіки, трусили зразу зерно, шукали у хатах. Наших сусідів вигнали, нічого не знайшли і вважали їх куркулями і вивезли на балку та викинули там взимку. Тепер до нас прийшли і намітили нас тоже туди вивезти, за те, що ми якоби ховали хліб, у нас ніякого хліба не було. Якщо вже не хватало їжі, то мама із старшою сестрою ходили, ще в нас були речі, що можна було виміняти і хліба, і квасолі, і кукурудзи. Також люди різали коней і ми вимінювали цього конячого м'яса на речі. У сусіда, діда Шолоха Семена, забрали швейну машинку ручну, забрали посуду... Забрали також в нас корову, коняку, ото було в нас який там інвентар - батько відвіз туда, в колгосп. Землю забрали, все конфісковували. Осталися ми абсолютно без нічого, од з цих пір і начинається Голодомор. Нема нічого, зима, холодно, голод. Восени не сіяли, не орали, нічого не робили, у кого лишилася корова, то коровою обробляли землю, но сіяли вже вручну, загрібали граблями, бо не було чим оброблять землю. Як розкуркулили сусідів, багатьох із села вивезли і вони не в змозі були прожить там, в балках, та поїхали у Кривий Ріг, хто поїхав на Урал, де в кого була яка рідня, туда і повиїжджали. В голод вживали таку траву: грицики, козельки, бабки - рослини на балці так називалися, оце все їли, весною даже просуренки, так називається, маленькі в них такі головки в землі, їх зараз називають подснежниками, вони рано-рано сходять і в них в землі такі цибулинки. Заячі вуха ми їли, це така рослина. Ні, людоїдства не було, но людей померло дуже багато - і старі, і молоді, і малі, всі померли цілими сім'ями, у кого було дітей багато, а чоловіків мало, у нас то було двоє чи троє мужиків. Ну в основному нас спасав батько, ну і зі своїми братами, у батька було п'ять братів і три сестри, то це їхні чоловіки допомагали всім - один одному. Як мерли в голод, то ніхто нікого не хоронив, уже не було сили, оце як померли люди, так клали на возика і на кладбищі був склеп. (Давно-давно жили дід та баба, в них була велика сім'я, дід викопав величезну яму і зробив у тій ямі отакі два склепи із землі, як ну плити, померла його бабуся він не закривав цей склеп і зробив у ньому двері і все це так називалося склепом.) Ці двері закривалися цепком таким, він кожен тиждень ходив, довго туди ходив, знімав з неї платок, кофту, фартух, і виносив просушував, і вона була похоронена в труні, забороняли йому це робити, але він не послухав, пройшов рік чи два, це було перед самим Голодомором, помирає цей дід, його тоже туди похоронили і закрили тепер. Як настав цей Голодомор, не було як хоронити, так вони везли мерлих, откривали цей склеп і складали отам ціх всіх людей, зразу складали хорошо, ну без трун, без нічого і все оцей склеп був повний-повнісінький. Що вже не могли туди вмістити, то вже начали хоронить в інші ями.
Зараз цей склеп десь там є... Уже, наверно, зрівнявся, бо казали, що на церковні свята там якісь духи ходять. Ми згадували, вже коли колгоспи організовані були, що це було? Чого це так було? Кажуть, що в другій місцевості був і хліб, було і все, звідки ходили туди і міняли, що в кого було - посуда, в кого речі, одяг. Річка дуже спасала. Ловили й їли раків, ракушки і видирали з них оце м'ясо, мололи. Моя сестра середня - тільки сонце зійде, вона вже бродить, вона всю річку обродила і знає, де які камні лежать, бо вона там ці черепашки найбільше наловлювала за всіх. І на річці дуже багато росло, оцей очерет молодий, він дуже вкусний. Вони отако його рубали і оце воно солодке. У річці росла осока, трава й оце вона зараз солодка. Так оце ці ракушки, оці трави споживали, а топили оце ж соломою як була, а соломи нема, то цей курай різали.
Записав Прокопчук Артем,
студент КНУ ім. Тараса Шевченка

[sergey80]

Хмельницька область
Розповідає: Чиж Ганна Григорівна,
1923 р. н., с. Гальчинці, Теофіпольський район
Той 1933 року голод то я мало пам'ятаю, бо мала ще була. Мені десятий год пішов. Помню, що забирали люди врожай. Якісь повноважені понаїжжали і гуртом собі з своїми тими начальніками, таких 2-3 чужих, а ше своїх трошки, тай так ходили по хатах і забирали самоправно. Як шо сушиться на п'єцу, то гет зметут. Дитина сидит скраю на п'єцу, не дає, малесенька дитина така, шо ше нать не вміє ходити. І каже: «Не бери папи, не бери папи» [хліб. - В.Б.], але сьоравно забрали ту папу. Змели з п'єца й усьо. Отак не єдно розказували, шо так зробили в них. Саме більше то тих брали, як то кажуть куркулів, отак обдядьорили, шо вони висилали їх, то вони і босі, і роздягані поїхали, і голодні. Я тіко так пам'ятаю трошки. Приїхала вчителька до нас і всьо село обійшла, ніхто не хоче прийняти її на квартіру. Нать не хоче ніхто прийняти, шоб переночувала. Якраз тоді батько мій йшов з роботи, то забрав її, вона переночувала в нас, мама зварила бараболь там. І так повечерали. Вона стала рано і каже: «Господи, куди, - каже, - Господи, куди я вже піду, тре йти до школи мені». Заставляли в колгоспи йти. Каже, якшо не йдеш в колгосп, то виганяли з хати. Тут баба Гапка коло нас. Стара вже така баба. То в неї була корівка, но вже тільна була. Забрали ту коровку, з хати вигнали, всьо спродали як має бути. І баба так і вмерла, як-небудь десь там. Загортали все. Прийде до комори, чи ти хочеш, чи не хочеш дати, а загорнули - і всьо. То забирали не тільки їжу, а й одежу й худобу в колгоспи. Знаю, шо Петро Глушук коло нас, то в нього була старенька мебель, як він поставив ту хатину. А то бачу така гарна канапа викрашана, така виробляна канапа славна. То каже Панасихи. Спродували Панасиху, то він забрав. І постіль така славна...
Я збирала колоски, я ше до школи не ходила. Ходила в 1-й клас, но літом, як були колоски я вже не ходила до школи. Но нас брали. Каже вчителька: «Йди, бо там піонервожатий приїхав, - піонервожатий чужий був, каже - йдіть і туди сходьтеся, і то підете, приїде підвода і будете збирати колоски». Ми ходили збирати і так на підводу клали і назбирували зо три, зо дві підводи таких за день. Діти всі... Раді того, діти більшість голодні, рано то голодні йшли, а вдень то давали обід і ше давали по кусочку паляниці з медом. Знаю, шо я не йшла тоді, то принесли мені.
- А чи дозволяли ці колоски збирати шо в полі залишалися додому?
Нє, по крадійомськи люди ночами збирали колоски, шоб десь на паляничку жміньку натеребити. Но я знаю, шо Петра того самого Глушка, діти, четверо дітей, голодні. От він то і каже збирав хліб по людях, бо мусів іти, а вдома голод. То діти підут, то вузличків назбирают, то в жорнах потрут, або макогоном в макітрі, і то такої баланди чи супчику зварат, похлебтали - і всьо.
- А поля, колгоспні комори охоронялися?
Да. Добре охоронялися. Но як сказати, там був магазин коло Гаврила, такий магазин [спільна комора. - В.Б.], шо в ньому фонд зсипали люди, як сами хазяювали, то туди фонд носили, бо більше магазинів ше не було, ше не построїли. То туди в той магазин люди зсипали насіння. Але ж він добре охраняв. Ну для себе він не жалував. А тоді, у 1933 році, то люди більше мерли з голоду. То знаю... вже не було теї западної, то мерли. Я тіко знаю, шо Ганка Сінчиха рийшла, бідна, на коляндру сапати, руки такі, як колодки, запухла тоже. Не може того буряку вирвати. А в неї не було корови. Я кажу: «Шо ж Ви берете в поле і на цілий день?». Як я розгорнула той вузлик, а там тіко хопта, лобода, хтось дав їй кислого молока трошки, і то, той з лободи ковточок. А спухла вона, каже: «Ну шо я буду їсти, як нема нічого». А батько мусів іти робити дах комірникові, бо їсти хоче, то він мав шо їсти дати, магазинер (комірник), ізвестно. Якісь воєнні були, ходили... То їх годували в столовій. В полі люди робили, то вивозили обід. Люди варили з лободи, бо не мали хліба. Ото рано діти йдут і збирають лободу по шляху... А чи було таке, що диких тварин, пташок ловили? Да, шо попало їли в голод у 1933 році. А пам'ятаєте, скільки людей в селі померло? Я ж кажу, я ше була зовсім мала, а хто помер Господь його знає. Знаю, шо той, Гриць Ріжок, то він, казали, вмер з голоду. Ну вивезли, захоронили, тій всьо. Тоді не робив ніхто ні обіду, нічого. Танька Поруха розказувала: «Я маму в голод поховала, нічого не робила. А вже, - каже, - як пройшло, трохи я тего розжилася і сняться мені мама моя, шо наче приходять до хати і кажуть: «О, ти палиш». Вона каже: «Палю, вару тего». «Може, ти мені б дала ложечку борщу?» Так приснилося. Я тоді беру, збираю людей і зварила борщ, зварила каши... Пообідали і за маму помолилися Богу - і всьо». Отаке було. А її чоловік, то він вилупав в баби їх Параньки комору, там не було нічого, кроме в сипанці трошки (конопляне) сімня і квасолі в торбинці трошки стояло. Він взяв ту квасолю й забрав те сімня. Змолов в жорнах те сімня, і ту квасолю змолов, і спік, і помер. З'їв і помер. Він, каже, помер, наївся того нещастя... Хто винний? Забрали всьо в колгоспі, вивезли, а тоді врожай був, тоді було хліба багато. Да, тоді в 1932 році було хліба, бо знаю, шо я носила батькові їсти, бо його додому не пускали, шоб майструвати комору для хліба. То вони робили магазина (комору). То розказує, шо нать додому не пускают бо... а вивозят, безприривно возили, доки не вивезли всьо. Тіко оставили насіння, а людям не дали. Людям не дали.
Записав Купченко Гринчук Олексій,
студент КНУ ім. Тараса Шевченка

[Bujim]

Так-так...
Вот это уже можно пришить к вашему делу, "делу о чистоте крови".

А пришейте, если сможете, кнешно.