Тезисы ЕЕСС к Аугсбургскому Вероисповеданию

[Гориэк]

ХІХ стаття. Про причину гріха.

1. Про причину гріха серед нас навчається, що хоча всемогутній Бог створив і все ще зберігає природу, все ж діє спотворена воля гріха у всіх лихих людях і боговідступниках, яка також є волею диявола та всіх безбожників; як тільки Бог відбирає Свою підтримку, воля відвертається від Бога до зла, як то про все те каже Христос в Євангелії від святого Івана 8:44: Як [диявол] говорить неправду, то говорить зо свого
   
   Відповідно, наявність поправді добрих справ свідчить про Божу присутність та підтримку в житті людини, навіть якщо вона видимо є язичником, єретиком чи безбожником (Ів. 3:20-21, Як. 1:17). Бог не відбирає Своєї підтримки інакше ніж через людську нерозкаяність у гріхах (Іс. 59:1-2), з метою привести до розуму й каяття (1Кор. 5:5), що Святе Письмо називає Божим гнівом.

[Гориэк]

ХХ стаття. Про віру та добрі діла.

1. Наших учителів було неправдиво звинувачено в тому, що вони забороняють добрі діла.
2. Їхні писання про десять Заповідей, а також інші писання засвідчують, що вони дали добрі й корисні поради та настанови щодо правдивого християнського стану та діл.
3. Про це мало навчалося раніше, коли більша частина проповідей стосувалася дитячих та марних справ, як-от: чотки, шанування святих, чернецтво, ходіння на прощу, установлені пости, святі дні, братства і т.д.
   
   Марними справи зовнішньої побожності є в тому разі, якщо вони замінюють справжні діла віри, особливо ж якщо на них покладаються в питанні спасіння. Як духовні вправи та допоміжні засоби для зміцнення віри та молитви, наближення до пізнання Христа вони бувають дуже корисними. Проте в жодному разі вони не мають покладатися в основу християнської віри та надії, бо це означає будувати на піску (Мат.7:26-27, 1Кор.3:11), кидаючи головне: суд, милосердя та віру (Мат.23:23), справи свого покликання, що його має від Бога кожна людина, яка прийшла на світ.
   
   
4. Наші опоненти вже більше не вихваляють цих марних діл, як то вони робили, і нині вони також навчилися говорити про віру, про яку вони взагалі в минувшину не проповідували.
5. Зараз вони не навчають, що ми виправдовуємося перед Богом лише своїми ділами, але додають віру в Христа
6. і кажуть, що віра та діла роблять нас праведними перед Богом;
7. така мова може запропонувати трохи більше втіхи, аніж те, коли людину вчили покладатися лише на діла.
8. Оскільки вченням про віру, котре є головною складовою християнського життя, нехтувалося так довго (що всі мають визнати), у той час, коли нічого окрім цих діл не проповідувалося, то серед нас проводилося ось таке навчання:
9. Ми починаємо своє навчання, що наші діла не можуть нас примирити з Богом чи придбати Його ласку, бо це відбувається лише через віру, тобто, коли ми віримо, що наші гріхи прощено заради Христа, Який Один є Посередником, щоб примирити нас з Отцем (1 Тим.2:5).
10. Хто ж помилково вважає, що він може досягнути цього ділами, або ж, що він може заслужити благодать, то він зневажає Христа і шукає своєї власної дороги до Бога, проти Євангелія.
11. Це вчення про віру просто і ясно обговорюється Павлом у багатьох місцях, особливо в Ефесян 2:8-9: Бо спасенні ви благодаттю через віру, а не від діл, щоб ніхто не хвалився і т.д.
12. Те, що тут не представлено нового тлумачення може бути доведеним з Августина,
13. котрий старанно обговорює ці питання і навчає тому ж, а саме, що ми одержуємо благодать і виправдовуємося перед Богом через віру в Христа, а не через діла. Ціла його книга Про Дух і Букву про це засвідчує.
14. [I Амвросій, у своїй De Vocatione Genitum каже таке: Викуплення кровю Христовою мало означало б, ані перевага людських діл не витіснялася б Божою милістю, якби виправдання, яке здійснюється через благодать було б звязане з попередніми заслугами, тобто наче якби воно не було б, безкоштовним даром того, хто жертвує, а було б винагородою того, хто працює.]
15. Хоча це вчення утримується у великій зневазі серед невипробуваних людей, все ж таки виясняється, що слабкі та нажахані сумління виявляють його найвтішнішим і найблаготворнішим. Сумління не може досягнути спокою і миру через діла, а лише через віру, тобто, коли воно впевнене і знає, що заради Христа воно має милостивого Бога,
16. як то каже Павло в посланні до Римлян 5:1: Отож, виправдавшись вірою, майте мир з Богом.
17. [Цю всю доктрину треба повязувати з протиборством нажаханого сумління; як і не можна її зрозуміти без такого протиборства.
18. Отже, неосвідчені та нечестиві люди зле судять про цю справу, коли їм видається, що християнська праведність є нічим іншим, як світською та філософською праведністю.]
19. Раніше цієї втіхи не чути було в проповідуванні, а бідні сумління приводилися до покладання на свої власні зусилля, і зобовязувалися до різних видів діл.
20. Дехто відводився своїм сумлінням у монастирі в надії, що вони можуть заслужити благодать через чернече життя.
21. Інші винаходили інші діла з метою заробити благодать і досягнути відпущення гріхів. Багато хто з них виявив, що такими засобами вони не здобували миру.
    
    Багато хто в XVI столітті, як і сьогодні, чинять релігійні справи з саме такою метою, що є марновірством. Цими словами засуджується подібний намір, а не самі справи.
    
    
22. Отже, було необхідним проповідувати це вчення про віру в Христа і дбайливо використовувати його для того, щоб люди могли знати, що благодать Божа надається без заслуг, лише через віру.
    
    Варто наголосити, що «віра» або її «плоди», що розуміються як інтелектуальний чи вольовий акт, яким заробляється спасіння або, що те ж саме, підтверджується так зване «персональне обрання Богом до спасіння», є такими ж марними «заслугами» і не мають нічого спільного з вірою Євангельською, про яку йдеться в Сповіданні. Тому до них повністю застосовується сказане в попередньому абзаці.
    
    
23. Також ми навчаємо, що мова йде не про ту віру, що її мають навіть диявол і безбожні, що також вірять в історію Христових страждань і Його воскресіння з мертвих, але ми маємо на увазі таку правдиву віру, що уповає на те, що ми одержуємо благодать і прощення через Христа.
24. Кожен, хто знає, що в Христі він має милосердного Бога, по правді знає Бога, до Нього звертається, і він не без Бога, як язичник.
25. Бо диявол і безбожники не вірять у цю статтю про прощення гріхів. Тому вони і перебувають у ворожнечі з Богом, вони не можуть до Нього звертатися, і не мають надії на одержання від Нього добра, отже, як щойно було зазначено, Святе Письмо говорить про віру, проте під нею не має на увазі такого особливого знання, що його мають диявол та безбожники. Послання до євреїв 11:1 навчає нас про віру таким чином, щоб пояснити, що віра не є просто знанням про історичні події, але впевненістю у Богові та у сповненні Його обітниць.
26. Августин також нагадує нам, що слово віра в Святому Письмі слід розуміти, як таке, що означає впевненість у Богові, гарантію того, що Бог до нас є милосердним, а не просто як таке знання про історичні події, котрим також володіє диявол.
    
    Так само не є правдивою вірою, але марновірством сумнів у Божому милосерді до всякого тіла та Його бажання спасіння всіх людей, коли наявність віри сприймається як свідченням «обрання до спасіння», а сумнів у такій наявності викликає поправді бісівське тремтіння.
    
    
27. Також серед нас навчається, що добрі діла повинні та мусять робитися, але що нам не слід на них покладатися для того, щоб заробити благодать, але що ми можемо чинити Божу волю і прославляти Його.
28. Лише віра охоплює благодать і прощення гріхів.
    
    Віра ж, як і спасіння дар Божої благодаті, «не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф.2:8-9).
    
    
29. Коли через віру дається Святого Духа, то серце рухається робити добрі діла.
30. [Бо Амвросій каже: Віра є матірю та правильних учинків.]
31. Доки в серці нема Святого Духа, то воно надто слабке.
32. Навіть більше, воно перебуває у владі диявола, що приводить багатьох бідолашних людських створінь до багатьох гріхів.
33. Ми бачимо це у філософів, котрі намагалися вести шанобливе і непорочне життя. Їм цього не вдалося здійснити, а натомість вони впадали в багато великих і неприхованих гріхів.
34. Ось що трапляється тоді, коли людина не має правдивої віри та Святого Духа і керує собою лише своєю власною людською силою.
    
    Відповідно, визнаючи в праведних язичників і навіть єретиків правдиві добрі діла ми тим засвідчуємо й наявність у них віри, що їх спричиняє відповіді на Боже обявлення, що дається кожному в свою міру.
    
    
35. Таким чином, це вчення стосовно віри не може звинувачуватися в забороні добрих діл, але радше його слід похвалити за те, що воно вчить добрі діла робити і за пропоновану допомогу в тому, як вони можуть робитися.
36. Бо без віри і без Христа, людська природа і людська сила є надто слабкими, щоб робити добрі діла,
37. звертатися до Бога, мати терпіння в стражданні, любити свого ближнього, дбайливо займатися покликаннями, що заповідаються, виявляти покору, уникати лихих пожадливостей тощо.
38. [І таким чином, коли немає віри в Бога та довіри до Нього, усі види лихих пожадань та людські винаходи панують у серці.]
39. Такі великі та щирі діла не можуть бути зробленими без допомоги Христа, як то Він Сам каже в Євангелії від святого Івана 15:5: Без Мене нічого не можете чинити ви.
    
    І все, що чиниться, добре й правдиве, будь-ким і будь-де, чиниться в Ньому, бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь" (Рим.11:36).

[Гориэк]

ХХІ стаття. Про шанування святих.

1. Про шанування святих серед нас навчається, що слід згадувати, щоб наша віра зміцнювалася, коли ми бачимо, яку благодать вони одержали і як вони підтримувалися вірою, а також їхні добрі діла мають бути прикладом для нас, кожного з нас у його покликанні; як і Його Імператорська Величність може наслідувати приклад Давида, проводячи війну проти москалів; бо ж обоє вони мають царський обовязок, що вимагає оборони та захисту їхніх підлеглих.
2. Однак зі Святого Письма не можна довести, що нам слід закликати святих, а чи звертатися до них за допомогою. Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми, людина Ісус Христос, (1 Тим. 2:5), Котрий є єдиним Спасителем, єдиним Первосвящеником, єдиним Джерелом благодаті і Посередником перед Богом (Рим.8:34).
3. Він Один обіцяв вислухати наші молитви. Навіть більше, відповідно до Святого Письма найвищою формою Богослужіння є цього ж самого Ісуса Христа щиро шукати та закликати Його Ймення в усіх потребах та проханнях
4. А коли хто згрішить, то маємо заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведного (1 Ів.2:1).
   
   Цим не заперечується можливість закликів до спочилих святих з проханням молитися про нас, як і взагалі молитва одне за одного, прямо заповідана Святим Письмом, а лише підкреслюється, що такі заклики, по-перше, не можуть навязуватися всім як закон чи обовязок, по-друге, не повинні замінювати,навіть частково, власну молитву до Бога, особливо ж через забобон удаваного смиренництва (насправді ж диявольської гордині) «я надто грішний, щоб самому молитися до Отцеві через Христа».

[Гориэк]

[Частина друга.] Статті про суперечливі питання,
у яких дано перелік зловживань, що виправлені

ХХІІ стаття. Про обидві форми в причасті.

1. Серед нас обидві форми надаються мирянам у причасті з тієї причини, що є ясна заповідь і наказ Христові: Пийте з неї всі (Мт.26:27).
2. Стосовно чаші тут Христос заповідає ясними словами, щоб з неї пили усі.
   
   Римська помісна церква на сьогодні де-факто повністю й безумовно визнала правоту цієї критики, дозволяючи, за певних обставин наполегливо рекомендуючи, а в окремих випадках і вимагаючи причащення мирян (народу Божого) під обома видами. Проте випадки вульгаризації полемічних перегинів з боку реформаторів, як раніше лолардів, гуситів та вальденсів, призвели до хибних буквалістичних уявлень, що причастя під однією формою, ба навіть прийняття від Крові Христової не через пиття, а через занурення Тіла, лжицю або трубочку тощо є недійсним. Вони причинили багато шкоди здоровій церковній реформі й справедливо були засуджені Тридентським собором, що дало формальний привід на століття канонізувати зловживання. Цим єретичним твердженням суперечить не лише добре засвідчена практика самопричащення християн перших століть від самого лише Тіла, але насамперед Святе Письмо, що буде розглянуто в коментарі до наступного параграфа.
   
   
3. Для того, щоб ніхто не піддавав сумніву цих слів і тлумачив їх наче б то вони стосуються лише священиків, то Павло показує в Першому посланні до коринтян 11:20 і подалі, що все зібрання церкві в Коринті одержувало обидві форми.
   
   Проте так само ясно й безсумнівно вказано там що (1) не завжди причастя в Коринті чинилося під обома формами, але принаймні не виключалося прийняття лише під формою хліба (можливо, за браком вина): «це робіть, коли тільки будете пити», (2) під кожною формою вірний причащається як Тіла, так і Крові Христових: «хто їстиме хліб цей чи (ἤ) питиме чашу Господню негідно, буде винний супроти тіла та (καί) крови Господньої». Друге положення є принципово важливим з погляду здорової Євангельської сакраментології про що буде докладніше сказано в коментарі до §11.
   
   
4. Це вживання продовжувалося в церкві протягом довгого часу, як це можна продемонструвати з історії і з писань отців.
5. У кількох місцях святий Кіпріан згадує, що за його часу чаша давалася мирянам.
6. Святий Єроним також зазначає, що священики, котрі відправляли Таїнства, розподіляли кров Христову людям.
7. Так і сам Папа Гелазій наказував, щоб Таїнство не розподілялося. Неможливо знайти жодного канону, що вимагає прийняття лише однієї форми причастя.
8. Ніхто не знає, коли і через кого було запроваджено цей звичай приймання лише однієї форми причастя, хоча кардинал Кузанський згадує, коли було схвалено його використання. Очевидним є те, що такий звичай, що запроваджено всупереч Божій заповіді,
9. а також всупереч стародавнім канонам, є несправедливим.
   
   
   Зараз можна вважати історично доведеним, що головною причиною запровадження в помісній церкві Риму причастя під однією формою були епідемії в Європі, аналог чому в змінах літургійної практики ми щойно спостерігали під час пандемії Covid-19. Але це не давало підстав зробити виняток заради ікономії ординарною практикою, яка - і це найголовніше - спотворює сам сенс Господньої Вечері, хоча й не робить, всупереч хибним твердженням, причастя недійсним або «частковим, лише Тіла» (що принципово неможливо, як буде розглянуто нижче ).
   
   
10. Відповідно до цього, невірно обтяжувати сумління тих, що бажають дотримуватися Таїнства згідно з Христовим запровадженням чи змушувати їх діяти всупереч розпорядженню Господа нашого, Христа.
    
    Таким же обтяженням сумління були б вимоги конче відмовитися від сталих обрядових практик, якщо вони не створюють богословських проблем (хоча доводиться визнати, що різниця в причасті між священнослужителями та мирянами, чи то в чині, чи в часі та місці, так чи інакше їх створює). Навпаки, визнання дійсності причастя під однією формою там, де вона інколи зберігається (під формою хліба в місцевій латинській традиції, під формою вина при причасті немовлят у візантійський) запобігає єретичним і навіть блюзнірським уявленням про Євхаристію.
    
    
11. Через те, що розділення Таїнства є супротивним ладу Христовому, нами також пропущено звичайну процесію з Таїнствами.
    
    Процесія з Святими Дарами (консекрованою Гостією) і взагалі їхня адорація, хоча й була введена Римською помісною церквою заради боротьби з ранніми спробами на Заході заперечити реальну присутність Христа в Євхаристії, і навіть сьогодні може бути корисною з оглядом на поширення як християнських спільнот, що догматично їх заперечують, так і теологічного модернізму, проте в XVI столітті перетворилася на паліативну заміну причастя, яке стало надрідкісним, тобто відкиданням заповіді Божої, аби зберегти своє передання (пор. Мар.7:9). Тому в реформаторів були підстави її пропустити, й нема серйозної потреби відновлювати цей місцевий звичай в усталеній євангелічній традиції.
    
    Проте аргумент, який приводиться в цьому параграфі мовляв Тіло Христове в такій адорації відділено від Крові не можна розуміти буквально і вважати причиною відмови від процесії з Святими Тайнами саме його. Ця риторика віддзеркалює приватну думку Меланхтона, який, на відміну від Лютера, не поділяв традиційного погляду на тілесну присутність Христа в Євхаристії, хоча Визнання формально його проголошує. Вище було показано, як слова апостола Павла заперечують таке уявлення, але його спростовує також саме Євангельске вчення про Євхаристію, викладене зокрема й у цьому Визнанні. Ми причащаємося з метою мати життя вічне (Ів. 6:53-56) Живого Христа, бо іншого сьогодні не існує: «Христос, воскреснувши з мертвих, уже більш не вмирає, смерть над Ним не панує вже більше» (Рим.6:9). В живої Людини тіло не буває відділеним від крові, та й сам вираз «тіло і кров» в Святому Письмі означає живу людину. Тому Тіло і Кров Христові невіддільно присутні разом. Ми маємо спілкування катедри та вівтаря з тими, хто виражає своє визнання в реальну Євхаристичну присутність Христа інакше, але не можемо вважати, що причащаємося не реальних Тіла і Крови реального Живого Господа, як Він Сам засвідчив, йдучи на смерть, а якихось абстрактних речей, що лише носять таку назву й залучають нас до єдності з Ним, бо Святе Письмо явно й прозоро свідчить інакше: «Чаша благословення, яку благословляємо, чи не спільнота то крови Христової? Хліб, який ломимо, чи не спільнота він тіла Христового?» (1Кор.10:16) не «від яких приймаємо». Якщо Тіло і Кров Христові фізично присутні тут і зараз ще до прийняття (а вірні, які поділяють дане Визнання, вірують саме так), то вони присутні нероздільно під кожною формою попри видиме розділення, бо Христос воскрес і живий.
    
    Тому це важливе розуміти та підкреслювати не лише заради визнання дійсності причастя під формою лише хліба чи лише вина, яке може зустрічатися в наших братів у Христі, але й для запобігання поширення таких блюзнірських поглядів і сумнівних практик, що з них постають (як-от зовсім недавнього звичаю в деяких православних церквах напоювати Тіло Христове для ранішосвячених чи запасних Дарів Кров'ю таким чином, аби воно повністю нею промастилося, що не має богословського підґрунтя, суперечить традиції, натомість збільшує ризик недбалого пролиття дорогоцінної Крови без дійсної на те необхідності).
    

[Гориэк]

ХХІІІ стаття. Про шлюб священиків.

1. Серед усіх людей високих і низьких станів, висловлювалося голосне незадоволення всім світом щодо очевидної аморальності та розбещеного життя священиків, котрі не змогли залишитися непорочними і зайшли так далеко, що замішані в огидні пороки.
2. Навіть один із Пап, Пій ІІ, як то видно з його біографії, часто говорив і дозволяв, щоб його цитували, що очевидно є певні причини для заборони шлюбу духівництва, однак є і важливіші, кращі та вагоміші причини для дозволу на їх одруження. Нема жодного сумніву в тому, що Пій ІІ, як розважливий і розумний чоловік зробив цю заяву через серйозні побоювання.
3. Для того, щоб уникнути такого непристойного каменя спотикання, перелюбу та іншої розпусти, деякі із наших священиків вступили до шлюбу. Причиною цього вони вказують те, що вони були змушені зробити цей крок через велику нужду їхнього сумління, особливо, коли Святе Письмо ясно стверджує, що стан шлюбу було запроваджено Господом Богом, для того, щоб уникнути аморальності, бо Павло каже:
4. А щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину свою (1 Кор.7:2), і знову: Нехай одружуються, бо краще женитися, ніж розпалятися (1 Кор.7:9).
5. Навіть більше від того, коли Христос сказав у Євангелії від святого Матвія 19:11: Це слово вміщають не всі, то Він зазначив, що лише деякі люди мають дар проживання в целібаті, а Він, звичайно, знав людську природу. Відповідно до 1М.1:27, Бог створив людину чоловіком і жінкою.
6. Досвід ясно показав, чи то в людській силі та здатності без особливого дару чи ласки Божої, засобами людських намірів та обітниць, вдосконалити чи змінити творіння Боже, верховного Владики.
7. Що доброго з того вийшло? Який чесний і цнотливий спосіб життя, яка християнська, чесна і шаноблива поведінка зявилися у багатьох випадках? Добре відомо, яких жахливих мук і страшного неспокою cумління багато людей пережили через це на своїх смертних ложах, і багато самі це визнали.
8. Оскільки Боже Слово і заповідь не можуть бути зміненими ніякими людськими обітницями чи законами,
9. то через ці причини наші священики та інший клір одружилися.
   
   Безумовно визнаючи право кліриків усіх рівнів бути одруженими, ми, однак, не вітаємо практики одруження після прийняття сану як таку, що, по-перше, не підтверджується історією Церкви, по-друге, порушує ієрархію таїнств поставлення, де уцерковлення шлюбу як створення «малої церкви» йде нижчим за хіротонію, навіть дияконську, яка створює служителів Церкви великої, по-третє, створить у Церкві проблеми і спокуси не менші ніж ті, проти яких спрямований цей розділ.
   
   
10. З історії та з писань святих отців можна довести, що в Християнській Церкві віддавна існував звичай, що священики та диякони одружувалися.
11. Так, Павло в Першому посланні до Тимофія 3:2 говорив: А єпископ має бути бездоганний, муж однієї дружини.
    
    З цих слів, однак, впливає і те, що священнослужитель, на відміну від мирянина (1Кор. 7:27-28), не має привілею залишившись без дружини (або дияконіса без чоловіка) вступити в новий шлюб. Якщо це зробить, не згрішить, але служіння має залишити, що видно з 1Кор.7:31-32. І це стосується не лише єпископів, а кліриків усіх рівнів (1Тим.5:9).
    
    
    
12. У Німеччині лише 400 років тому священиків стали силою заставляти приймати обітницю целібату. В той час цьому був такий серйозний і суворий опір, що архієпископ Майнцький, котрий видав новий папський декрет, був мало що не вбитий під час повстання всього духівництва. Декрет щодо целібату втілювався у життя так жорстоко і немилосердно, що Папа в той час не лише заборонив майбутні одруження священиків, але й також розірвав шлюби, що вже тривали довго.
13. Звичайно, що то було не лише проти всіх Божественних, природних і громадянських законів, але й цілком протилежним і супротивним до канонів, що їх папи самі створили і до рішень найважливіших церковних соборів. Багато визначних і розумних людей високого стану висловлювали подібні точки зору і побоювання, що такий запроваджений силою целібат і така заборона шлюбу (що його Бог Сам запровадив і залишив людині вибирати) ніколи не приведе ні до чого доброго, але радше надасть привід для багатьох великих і лихих пороків і багатьох скандалів.
14. Тож у вірності до Вашої Імператорської Величності, ми уповаємо на те, що Ваша Величність, як найславетніший християнський імператор, ласкаво прийме до уваги той факт, що в цей останній час, про який пророкує Святе Письмо, світ стає все гіршим, а люди слабшими і немічнішими. Отже, найнеобхідніше і корисно, і по-християнські визнати цей факт для того, щоб заборона шлюбу не спричинила гірших і ганебніших розпусти та пороків у німецьких землях. Ніхто не здатний змінити чи влаштувати все краще чи мудріше від Бога Самого,
15. Котрий запровадив шлюб, щоб допомогти людській немочі і запобігти блудові.
16. Стародавні канони також вказують, що часом необхідно послаблювати суворість і жорсткість через людську слабкість для того, щоб запобігти та уникнути гіршого. У цьому випадку послаблення було б і християнським, і дуже необхідним. Якої шкоди може завдати Християнській Церкві в цілому шлюб священиків і духівництва, а особливо пастирів і інших, що покликані служити Церкві?
17. Якщо це важка заборона шлюбу триватиме довше, то в майбутньому може бути нестача священиків і пастирів.
18. Як бачимо, твердження, що священики та клір можуть одружуватися основане на Божому Слові та заповіді. Крім того, історія показує, що вже були священики одруженими і, що обітниця целібату була причиною багатьох страхітливих і нехристиянських учинків, багатьох перелюбів, і таких жахливих, вражаючих і нечуваних блудодійств, що навіть деякі чесні люди серед кафедрального кліру та деякі з курії в Римі часто визнають це і жаліються, що такі пороки серед духівництва через їхню мерзотність і поширення викликають гнів Божий. Тож варте співчуття те, що християнський шлюб був не лише заборонений, але й у багатьох місцях суворо карався, начебто то був великий злочин,
19. не зважаючи на той факт, що у Святому Письмі, Бог заповідає, щоб шлюб дотримувався у пошані.
20. То ж шлюб також прославлявся у імператорських законах і у всіх державах, де закон і справедливість.
21. Лише в наш час таки починають переслідувати невинних людей, лише через те, що вони одружені і особливо священики, яких треба щадити понад усіх. Це не тільки суперечить Божественному закону, але й церковному канонові.
22. У Першому посланні до Тимофія 4:1,3 Павло називає вчення, що забороняє шлюб, наукою диявольською.
23. Сам Христос стверджує, що диявол душогуб споконвіку (Івана 8:44). Ці два твердження добре підходять одне одному, бо то має бути наука диявольська, що забороняє шлюб, а потім сміливо підтримує таке вчення проливанням крові.
24. Однак, як жоден людський закон не може змінити чи відмінити заповідь Божу, так і ніяка обітниця не може змінити заповіді Божої.
25. То ж святий Кіпріан запропонував пораду, що жінки, котрі не можуть дотримуватися своєї обітниці цнотливості, повинні виходити заміж. Він писав у своєму одинадцятому листі: Якщо ж вони не бажають, чи не в змозі дотриматися своєї цнотливості, то для них краще одружитися, аніж впадати у вогонь через свої пожадливості, і крім того вони не повинні давати своїм братам і сестрам оказії для провини.
    
    Але це, звичайно, є звільненням від обітниці, а у випадку клірика також і від взятого на себе служіння. Бо якщо сказано: «хто власним домом рядити не вміє, як він зможе пильнувати про Божу Церкву?» (1Тим.3:5), то ще більшою мірою це стосується того, хто не вміє володіти власним тілом і його пристрастями аж до порушення прийнятих обітниць.
    
    
26. Крім того, всі церковні канони виявляють велику поблажливість і справедливість щодо тих, хто прийняв обітницю в юності,- а більшість священиків і монахів вступили в свої стани незнання, коли вони були юними.
    
    Це дозволяє їм втупити в шлюб, але не залишатися при цьому в стані священика чи монаха. У той же час це не робить недійсним їхнього служіння та відправлення таїнств, якщо воно продовжуватиметься. Як виняток за ікономією єпископ у своїй єпархії або помісний собор у разі єпископа можуть дати диспенсацію на продовження служіння.
    

[Гориэк]

ХХІV стаття. Про месу.

1. Нас несправедливо було звинувачено в забороні меси. Ми не хвалимося, але очевидним є те, що меса дотримується серед нас з більшою побожністю і серйозністю, ніж серед наших опонентів.
2. Тим часом не було зроблено помітних змін у прилюдних церемоніях меси, хіба що в певних місцях німецькі гімни співаються доповненням до латинських відповідей, щоб навчати та настановляти людей.
3. Зрештою, головною метою усього, що відбувається під чаc Богослужінь, є навчання людей тому, що вони повинні знати про Христа.

В латинському тексті більш зрозуміло: «Nam ad hoc unum opus est ceremoniis, ut doceant imperitos» (Для цього одного й потрібні церемонії (обряди), щоб вони могли навчати ненавчених). Аналогічно й у німецькому: «Werden, fintemal alle Zeremonien vornehmlich dazu dienen sollen, dass das Volk daran lerne, was ihm zu wissen von Christo not ist» (Зрештою, усі церемонії мають служити перш за все щоб допомогти людям дізнатися те, що їм потрібно знати про Христа). З контексту попереднього параграфу також зрозуміло, що мова саме про це. Тут не стверджується, як може скластися хибне враження з не дуже вдалого в цьому місці українського перекладу, що навчання є головною метою Богослужіння взагалі, тоді як воно лише готує до його головної мети єдності з Богом у молитві й Вечері Господній (для освячення щоденного життя).

7. Навіть більше від того, людей навчають часто із більшою старанністю про Святе Таїнство, чому воно було запроваджене, і як його слід використовувати (а саме, для втіхи змучених сумлінь), для того щоб людей заохочувати до участі в Причасті та в месі. Людей також навчають про інші фальшиві вчення щодо Таїнства.
10. Однак, перед нами, месою зловживали багатьма способами, перетворюючи в щось подібне до ярмарку, купуючи її та продаючи і, дотримуючись її у майже всіх церквах виключно з грошових міркувань. Такі зловживання ще перед нами засуджувалися вченими та побожними людьми.
12. Тоді, коли наші проповідники про це проповідували і священикам нагадувалося про жахливу відповідальність, що повинна належним чином непокоїти кожного християнина (а саме, що кожен, хто вживає Таїнство недостойно, винен у крові та тілі Христових),
13. такі корисливі меси і приватні меси, що раніше проводилися з примусу заради прибутків і платні, у наших церквах були припинені.

Зловживання месами з неналежним їхнім служінням подолано наразі і в Римській церкві, тому ця полеміка має переважно історичний характер і не стосується реалій сьогодення.

21.Водночас було осуджено огидну помилку, відповідно до якої навчалося, що наш Господь Христос Своєю смертю зробив був викуп лише за прабатьківський гріх і запровадив месу, як жертву за інші гріхи.
22. Це перетворило месу в жертву за живих і мертвих, в жертву за допомогою якої знімалися гріхи і умилостивлювався Бог.
23. За тим виникли дебати, чи меса проведена за багатьох однаково цінна, як і особлива меса, проведена за одну людину. З цього виростали нескінченні помноження мес, через які люди очікували одержати все, що вони потребували від Бога. Тим часом віра в Христа і правдиве служіння Богові були забуті.
24. Тому, поза всяким сумнівом слід було навчати людей, щоб вони могли знати, як слід правильно використовувати це Таїнство.
26. По-перше, вони навчали, що Святе Письмо у багатьох місцях показує, що нема жертви за прабатьківський гріх, а чи за будь-який інший гріх, за винятком смерті Христа.
27. Бо в Посланні до євреїв написано, що Христос приніс Себе Сам у жертву і, що цією жертвою Він заплатив за всі гріхи.
25. Те, що Христова смерть викупила лише прабатьківський гріх, а не й інші гріхи, є нечуваною новиною у церковному вченні. Тож ми маємо надію, що кожен зрозуміє, що цю помилку було осуджено небезпідставно.

Офіційно меса ніколи не трактувалася як «інша», додаткова жертва поза Ґолґотською, тим більше як така, що її приносить священство, а не Сам Христос, проте надмірний наголос на її користь для очищення від гріхів і тимчасового покарання (навіть не учасників, а тих, кого поминають) в умовах присутності без причастя і навіть замовних мес без присутніх, що з винятку стало загальною нормою, справді було серйозним спотворенням Господньої заповіді не лише в практиці, а й у єретичному підґрунті під неї (яке на сьогодні також подолане).

28. По-друге, Св. Павло навчав, що ми отримуємо благодать перед Богом через віру, а не через діла.
29. Очевидно протилежним до цього вчення є зловживання месою тими, що гадають, що благодать отримується здійсненням цього діла, бо ж добре відомо, що меса використовується для того, щоб позбавити від гріха і отримати благодать, і всі інші блага від Бога, не лише для самого священика, але й для цілого світу і для інших, як живих так і мертвих.

Зловживанням тут названа така практика й теорія служіння Меси та участі в ній, яка трактує це як «діло», а не вираження віри, або підштовхує до такого єретичного розуміння.

30. По-третє, Святе Таїнство не було запроваджене для того, щоб приносити жертву за гріхи бо принесення жертви вже відбулося, але для того, щоб пробуджувати нашу віру та втішати наші сумління, коли ми розуміємо, що Таїнством благодать і прощення гріхів обіцяються нам через Христа. Отже, Таїнство вимагає віри, а без віри воно використовується марно.

Інакше кажучи, Служба Божа є актуалізацією нашої участі в єдиній Жертві Христовій. Якщо її плоди сприймаються без розуміння цієї причини, це стає недостойною участю (1Кор.11:27).

34. Отже, оскільки меса не є жертвою, що дозволяє зняти гріхи інших людей, чи то живих, чи мертвих, але вона має бути Причастям, у якому священик та інші отримують Причастя для себе. Тож серед нас воно дотримується таким чином: на свята, а також в інший час, коли присутні причасники, проводиться меса, а ті, що бажають цього, причащаються.

Сказане не означає, що на Месі не повинні згадуватися ті, хто не може взяти в ній участь, живі та померлі (бо вона служиться за всю Церкву і весь світ) лише те, що її основною інтенцією не є очищення їхніх гріхів.

Цей параграф також заперечує практику служіння в свята, зокрема неділі, лише Служби Слова, якщо серед присутніх мирян ніхто не готовий до причастя, бо це також є зловживанням. Присутність на Службі Божій без участі в Тілі й Крові Христових (тобто актуалізації обовязку свого царственого священства), власне кажучи, є гріхом, що потребує сповіді, й не може вважатися нормою. Як виняток, з огляду на людську неміч, правлячий єпископ може дозволити парафіям та групам, історично повязаним з пізньопротестантськими деномінаціями або євангелічними низькоцерковниками та пієтистами «німецької» традиції, обмежитися служінням Святої Меси лише в перші та треті неділі місяця та свята церковного року, якщо це сприятиме більшій побожності кожного та єдності спільноти в Святому Таїнстві, ніж при щотижневому відправленні Вечері Господньої.

35. Таким чином меса серед нас дотримується правильним способом, яким вона раніше дотримувалася в церкві, і який може бути доведений твердженням Св. Павла в 1 Кор. 11:20 і далі, та багатьма твердженнями святих отців.
36. Так Іван Золотоустий розповідає, що священик ставав щодня, запрошуючи декого до Причастя і, забороняючи іншим підходити.

Отже, Визнання не заперечує й не забороняє щоденного служіння Мес, якщо це сприяє користі Церкви. Утім, це не є обовязком, якщо такої необхідності не виникає (див. §41).

37. Стародавні канони також зазначають, що один чоловік виконував обовязки і причащав інших священиків і дияконів,
38. бо слова Нікейського канону промовляють таке: Після священиків диякони отримуватимуть Таїнство за чином від єпископа чи священика.
40. Отже, не було запроваджено ніякої новини, яка б не існувала в церкві від стародавніх часів, і через те, що суттєвих змін не було зроблено в публічних церемоніях меси за винятком того, що інші необхідні меси, що проводилися, можливо через зловживання, разом із священнослужительськими месами, були припинені. Тому не можна, діючи справедливо, відкидати подібну месу, як єретичну і нехристиянську.
41. У колишні часи, навіть у великих церквах, де було багато людей, меса не проводилася щодня тоді, коли тільки збиралися люди, бо відповідно до 9-тої книги церковної історії (Historia Tripartita) в середу і пятницю читалося і розяснювалося Святе Письмо в Александрії та всі ці Богослужіння проводилися без меси.

[Гориэк]

XXV стаття про сповідь.

1. З нашого боку проповідниками сповідь не була забороненою. серед нас дотримувався звичай не давати таїнства (в латинському тексті - Тіла Господнього) тим, хто не був попередньо опитаний, кому не було відпущено гріхів.
   
   Це не означає необхідності сповідуватися перед кожним причастям (при нормальній регулярності участі в Святій Євхаристії), а лише в разі тяжких гріхів і відчуття, що звичайне випробування сумління та загальне проголошення гріхів прощення не дає необхідної впевненості. Утім, тривала відсутність такого відчуття теж є підставою для сповіді. Тому рекомендована мінімальна регулярність сповіді за нормальних умов раз або двічі на рік (Великим постом або ще й Адвентом, коли сам церковний рік сприяє псиленому самоаналізу та відновленню свого заповіту й хрещальних обітниць разом з тим, хто готується до Просвічення)
   
   
2. Водночас цих людей старанно навчається щодо утіхи слова про відпущення, щоб вони могли цінувати відпущення як велику і дорогоцінну річ.
3. Не голос чи слово людини, що промовляє його, але Слово Боже, що прощає гріх, бо воно промовлене на місці Бога і Божою заповіддю.
4. Ми навчаємо з великою старанністю про цю заповідь і Владу ключів, про те, яким це утішаючим і необхідним є для нажаханих сумлінь. Ми також навчаємо, що Бог вимагає від нас вірити в це відпущення гріхів, так неначе ми чуємо голос Божий з неба, щоб ми радісно втішалися відпущенням гріхів і знали, що через таку віру ми здобуваємо прощення гріхів.
5. Раніше проповідники, котрі навчали багато про сповідь, ніколи і словом не згадували цих необхідних питань, а лише мучили сумління довгим переліком гріхів, спокутами, індульгенціями, прощами і таким іншим.
   
   Про те, яким має бути намір єпітимій та духовних вправ, щоб вони приносили користь, а за якого тлумачення вони можуть шкідливим й навіть єретичними, говорилося в ст. XII та коментарях до неї. Без віри в проголошення прощення гріхів або як умови його «заслужити» вони справді є лише «муками сумління», а не його зціленням. Саме віра надає їм сенс та силу.
   
   
6. Багато наших опонентів самі визнають, що ми писали і трактували про правдиве християнське покаяння придатнішим способом, ніж те робилося протягом довшого часу.
7. Щодо сповіді, ми навчаємо, що нікого не можна змушувати перераховувати гріхи детально, бо це неможливо,
8. як промовляє псалмоспівець: а помилки хто зрозуміє? (18:13) Єремія також каже: Серце найлукавіше над все та невигойне, хто пізнає його? (17:9) Наша жалюгідна людська природа так глибоко занурена в гріхи, що вона неспроможна збагнути чи пізнати їх усіх,
9. І якби нас слід було лише позбавляти від тих гріхів, що ми можемо їх перерахувати, то те нам мало чим би допомогло. Через це не слід змушувати людей давати детальний звіт про їхні гріхи.
   
   Але варто й корисно згадувати ті гріхи, стосовно яких є відчуття й розуміння, що вони віддаляють від Христа та віри.
   
   
10. Бо це було також точкою зору святих отців, можна помітити в dist 1, DePotentia,
11. де наводяться ці слова Івана Золотоустого: я не кажу про те, що ви повинні себе виставляти на людях, чи звинувачувати себе перед іншими, але слухатися пророка, що промовляє: На Господа здай дорогу свою. Тож сповідуйся Господу Богові, вірному судді, у своїй молитві, розповідаючи Йому про свої гріхи не язиком, а сумлінням своїм. Тут можна ясно побачити, що Золотоустий не вимагає детального перерахування гріхів.
12. Нотатка на полях в De Potentia також згадує, що така сповідь не заповідається у Святому письмі, але була запроваджена церквою.
    
    «Така» - тобто конкретна форма, а також практика доручення її священнослужителям (бо сповідь, як і хрещення мирянське таїнство, і кожен вірний при необхідності має право і обовязок застосувати Владу ключів). Сама же сповідь як така Святим письмом прямо заповідана: «Признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах» (Як.5:16).
    
    
13. І все ж таки проповідники з нашого боку старанно навчають, що слід зберігати сповідь заради відпущення (що є головною і найважливішою складовою), для втіхи нажаханих сумлінь, а також з інших причин.

[Гориэк]

ХХVІ стаття. Про відмінність у їжі.

1. Раніше люди навчали, проповідували і писали, що приписи щодо їжі та подібних традицій, що були запроваджені людьми, служать заробленню благодаті та спокутою за гріхи.
2. Через цю причину щоденно винаходилися нові пости, нові церемонії, нові постанови і всяке таке інше. За ними палко і наполегливо слідкували, ніби вони були обовязковими Богослужіннями, якими зароблялася благодать, якщо їх дотримуватися, і чинився великий гріх, якщо їх не було дотримано.
3. Від цього в церкві виникло багато шкідливих помилок.
4. По-перше, таким чином затьмарюються благодать Христова і вчення стосовно віри, і все ж Євангеліє серйозно переконує нас і сильно наполягає на тому, щоб ми ставилися до заслуги Христової, як до чогось великого і дорогоцінного, і знали, що віру в Христа слід цінувати над усіма ділами.
5. Через це святий Павло так енергійно боровся проти Закону Мойсеєвого і проти людських традицій, щоб ми змогли пізнати, що в очах Божих ми не стаємо добрими через наші діла, але що лише вірою в Христа, ми отримуємо благодать заради Христа.
6. Це вчення майже повністю було припинене тими, котрі навчали, що благодать слід заробити приписаними постами, відмінностями у їжі, одязі і т.д.
7. [Щодо покаяння, віра не згадувалась; виставлялися тільки діла викуплення; у них, видавалося, полягало ціле покаяння.]
   
   Хоча зловживання, описані в цьому розділі, ніколи не були офіційними й не складали частину церковної науки, недостатню боротьба з ними можна вважати практичною єрессю (що має місце також і в євангелично-лютеранському середовищі як надмірна увага до власних традицій).
   
   
8. По-друге, такі традиції також затьмарили заповіді Божі, тому що ці традиції було піднесено понад Божі заповіді.
9. Також вважалося християнським життям те: коли хтось дотримувався таким чином свят, таким чином молився, таким чином постив, і таким чином одягався, то вважалося, що він живе духовним, християнським життям.
10. З іншого боку, інші необхідні добрі діла вважалися світськими і недуховними: діла, що їх кожен мав виконувати відповідно до свого покликання: наприклад, що чоловік повинен трудитися для того, щоб підтримувати свою дружину і дітей, і виховувати їх в страхові Божому; що дружина повинна народжувати дітей і піклуватися про них, що князь і посадові особи повинні керувати землею і людьми і т.д.
11. Такі діла, що заповідані Богом, мали вважатися світськими і недосконалими, водночас лише традиції слід було наділяти чарівним титулом святих і досконалих діл. Тому не було кінця, ні краю у створенні таких традицій.
12. По-третє, такі традиції стали тяжким ігом для сумління,бо неможливо було дотриматися усіх традицій, і все ж таки люди вважали, що вони необхідні для служіння Богові.
13. Жерсон пише, що багато хто через це впав у відчай, а дехто навіть закінчив життя самогубством, тому що вони не чули нічого про втіху благодаті Христової.
14. У творах сумістів і каноників ми можемо побачити, як бентежилися сумління через те, що вони намагалися порівняти традиції і шукали помякшення, щоб звільнити сумління.
15. Але вони так були зайняті цими зусиллями, що нехтували усім християнським вченням про важливіші речі, такі як віру, втіху в суворих випробуваннях і подібне до того.
16. Багато благочестивих і освічених людей перед нами також скаржилися про те, що такі традиції спричиняли так багато розбрату в церкві, що побожні люди не мали змоги правильного пізнання Христа. Жерсон та інші висловлювали з цього приводу велике незадоволення.
17. Та й Августинові також не подобалося, що сумління поневолювалося стількома багатьма традиціями, і у звязку з цим він навчав, що їх не слід обовязково дотримуватися.
18. Наші вчителі про це навчали не зі злоби чи зневаги до духовної влади,
19. але нагальна потреба змусила їх навчати про вищезазначені помилки, що постали з неправильної оцінки традицій.
20. Святе Євангеліє вимагає, що в церквах має і мусить наголошуватися вчення про віру, проте це вчення не можна розуміти так, ніби благодать заробляється самовибраними ділами.
21. Тож навчається, що дотриманням вказаних людських традицій не можна заробити благодаті, умилостивити Бога, чи відкупитися за гріхи. Відповідно до цього, їх не можна видавати за необхідне служіння Богові.
22. Причини для цього слід навести зі Святого Письма. У Матвія 15:1-20 Христос захищає апостолів за недотримання звичних традицій, і він додає: Та однак надаремне шанують Мене бо навчають наук людських заповідей (Мт.15:9).
23. Оскільки Він називає їх даремним шануванням, то вони не мають бути обовязковими. Після того Христос каже: Не те, що входить до уст, людину сквернить.
24. Павло також говорить у Рим.14:17: Царство Боже не пожива й питво,
25. а в Кол.2:16 він каже: То ж, хай ніхто вас не судить за їжу чи за питво, чи за чергове свято, і т.д.
26. І також: Як ви вмерли з Христом для стихій світу, то чого ви, немов ті, хто в світі живе, пристаєте на постанови: не дотикайся, ані їж, ані рухай? (Кол.2:20-21)
27. У Діях 15:10-11 Петро каже: Отож, чого Бога тепер спокушуєте, щоб учням на шию покласти ярмо, якого ані наші отці, ані ми не здолали понести? Та ми віруємо, що спасемося благодаттю Господа Ісуса так само, як і вони.
28. Тут Петро забороняє обтяження сумлінь додатковими зовнішніми обрядами, чи то Мойсеєвими, чи то іншими.
29. У 1 Тим.4:1,3 такі заборони, як заборона їжі чи шлюбу називаються вченнями диявола, то ж впровадження чи здійснення таких діл з метою заробити прощення гріхів чи з думкою, що кожен, хто не здійснює цього не є християнином, є прямо протилежними до Святого Євангелія.
30. Хоча наших учителів, було звинувачено в тому, що вони як Івіан (Jovinian рим. єретик, пом. у 406р.) забороняють умертвіння плоті і дисципліну, проте їхні твори показують дещо інше.
31. Вони завжди навчали стосовно Святого Хреста, що християни зобовязані страждати,
32. і це правдиве і реальне, а не вигадане умертвіння плоті.
33. Вони також навчають, що кожен зобовязаний з допомогою таких тілесних вправ, як піст та інше дисциплінування вести таке життя, щоб не давати підстави для гріха, але й не так наче він хоче заробити такими ділами благодать.
34. Такі тілесні вправи не повинні обмежуватися певними визначеними днями, але повинні виконуватися постійно.
    
    Аскезою має ставати повсякденне життя в світі як не від світу цього (Ів. 17:14-15), а не зовнішня втеча від нього, що «має вид мудрости в самовільній службі й покорі та в знесилюванні тіла, та не має якогось значення, хіба щодо насичення тіла» (Кол.2:23).
    
    
35. Христос про це говорить у Луки 21:34: Уважайте ж на себе, щоб ваше життя не обтяжувалося ненажерством та пянством
36. і знову Цей рід не виходить інакше, як тільки від молитви та посту.
37. Павло казав, що він вмертвляв своє тіло і неволив його,
38. і цим він указав, що метою умертвіння тіла є не зарібок благодаті, а утримування тіла в такому стані, щоб здійснювати свої обовязки відповідно до покликання.
39. Таким чином, піст сам по собі не відкидається, але відкидається те, що вимагає необхідного служіння постом у приписані дні і визначеною їжею, тому що це бентежить сумління.
40. З нашого боку також збережено багато традицій і обрядів (як-от: літургія меси та різноманітні гімни, свята і тому подібне), що слугують збереженню порядку в церкві.
41. Водночас, однак, людей навчають, що такі зовнішні форми служіння не виправдовують нас перед Богом, і що їх слід дотримуватися без обтяження сумлінь, про що можна сказати, що не є гріхом їх пропустити, якщо те робиться без ганьби.
42. Давні святі отці використовували таку свободу із пошаною до зовнішніх обрядів,
43. тому що на Сході Великдень святкувався в інший час, ніж в Римі. Коли дехто став вважати цю різницю за таку, що розділяє церкву, то його ганили інші, що не є обовязковим дотримуватися однаковості у таких звичаях.
    
    Тому й від церков Ауґсбурзького визнання не можна вимагати уніфікації в обряді, календарі та інших адіафорних звичаях заради «конфесійної ідентичності», що не від Бога є.
    
    
44. Іриней казав: Неузгодження в пості не руйнує єдності в вірі, і також один із церковних законів зазначає, що таке неузгодження в людських обрядах не є протиріччям щодо єдності християнського світу.
45. Навіть більше, 9-а книга Церковної історії збирає багато прикладів несхожих церковних використань і додає корисне церковне спостереження: Наміром апостолів було не запровадження свят, а навчання віри та любові.

[Гориэк]

ХХVІІ стаття. Про чернецькі обітниці.

1. Обговорюючи чернецькі обітниці, слід розпочати з точок зору, що були тут викладені щодо них, яким життям жили в монастирях, і як багато зі щоденних тамтешніх звичаїв суперечили не лише Слову Божому, але й папським канонам.
2. У часи Св. Августина чернецьке життя було добровільним. Згодом, коли розклалися правдива дисципліна та вчення, було винайдено чернецькі обітниці, і було вжито спробу відновити дисципліну засобом цих покликань, неначе в добре вигаданій в’язниці.

Отже, критика нижче стосується конкретних практик і зловживань,як за часів реформації, так і сьогодні, й не торкається інституту чернецтва як такого.

3. Окрім чернецьких обітниць були введені інші вимоги,
4. і на багатьох людей були накладені такі пута і тягарі перед тим, як вони досягнуть відповідного віку.
5. Багато людей вступили в чернецьке життя через незнання, бо хоча вони і не були надто молодими, проте вони не оцінили достатньо чи не зрозуміли своєї сили.
6. Всі ті, що таким чином спіймалися у пастку і заплуталися, були вимушені залишитися там, незважаючи на той факт, що навіть папські канони могли багатьох із них звільнити.
7. Це все було ще суворіше в жіночих монастирях, ніж у чоловічих, хоча варто було б виявити більше розважливості у жінок, як до слабшої статі.
8. Така жорстокість і суворість не подобалися також багатьом благочестивим людям у минулому, тому що вони побачили, що і хлопчиків, і дівчаток було вкинено у монастирі, щоб забезпечити їхнє існування. Вони також мусили побачити, в яке зло вилились такі угоди, в яку ганьбу і обтяжені сумління.
9. Багато людей скаржилися на те, що в цьому серйозному питанні церковні канони суворо не дотримувалися.
10. Крім того, чернецькі обітниці завоювали таку репутацію, якою, як відомо, багато монахів, навіть невеликого розуму, не були задоволені.
11. Висловлювалися претензії на те, що чернецькі обітниці були рівними Хрищенню, і що чернецьким життям можна було заробити прощення гріха і виправдання перед Богом.
12. І навіть більше, – додавалося, що чернецьке життя не лише заробляло праведність і побожність, але й також цим життям дотримувалися приписи та поради, що входять до Святого Євангелія,
13. і таким чином, чернецькі обітниці прославлялися більше від Хрищення. Також висловлювалися претензії на те, що більші заслуги можна здобути чернецьким життям, аніж всякими іншими станами життя, що запроваджені Богом – чи то пастирем, чи то проповідником, а чи правителем, князем, паном, чи кимось подібним, з яких усі служать у своїх призначених покликаннях відповідно до Божого Слова і заповіді, не приписуючи собі вищої духовності.
14. Нічого з цього не можна заперечити, бо все це можна знайти в їхніх власних книгах.
Про те все це є викривленням чернецтва, що не має відношення до його первинної мети і призначення, про що йтиметься далі.
15. Крім того, людина, що таким чином попала і заманилася в монастир, мало дізнавалася про Христа. Раніше монастирі були школами Святого Письма та інших галузей навчання, що корисне для Християнської Церкви, так що із монастирів виходили пастирі та єпископи. Але тепер картина змінилася.
16. Раніше люди збиралися і приймали чернецьке життя, щоб вивчити Святе Письмо, проте нині висловлюються претензії, що чернецьке життя має таку природу, що ним заробляються Божа благодать і виправдання перед Богом. Його навіть називають станом досконалості і вважають набагато вищим за інші стани, що запроваджені Богом.

Важливо розділяти два аспекти. Прямі й конкретні слова Спасителя багатому юнакові «Якщо хочеш бути досконалим…» залишаються в силі, яку не має влади посунути жоден людський авторитет і жодне людське тлумачення. Проте тип досконалості, якого прагне правдиве чернецтво – не досконалість духовних дарів або пізнання Бога, а досконалість каяття через глибше усвідомлення своїх гріхів. Як християнин за природними чеснотами є не кращим, а гіршим за язичника (бо той здатен спастися через інтуїтивне пізнання Бога в моральному розрізненні доброго та поганого й таким чином відгукнутися на спасенну благодать, тоді як слово Євангелія адресоване не праведним, а грішним, чиєї природної праведності бракує, щоб без людського посередництва почути та усвідомити поклик Божий, а тим більше, зростати в благодаті й освяченні без видимого церковного Зібрання та святих Таїнств у явній формі), так і чернець гірший за світського, бо для спасіння та освячення потребує особливої інфраструктури, уставу, тощо. Чернецтво, що не базується на розумінні цього, особливо якщо воно підноситься над вірними, що живуть у світі, є фальшивим чернецтвом.

17. Все це тут згадано без перекручення, щоб можна було краще збагнути і зрозуміти, про що наші вчителі навчають і проповідують.
18. З одного боку щодо тих, хто бажає одружитися, серед нас навчається, що всі ті, хто не підходить до целібату, мають силу, право і повноваження одружуватися, тому що обітниці не можуть знищити Божий порядок і заповідь.
19. Божа заповідь у 1 Кор. 7:2 проголошує: “Щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину свою, і кожна жінка хай має свого чоловіка”.

Слово «заповідь» виглядає тут дуже дивно, бо з нього випливає, начебто св. Павло, будучи целібатом, не лише сам порушував Божий припис, але й чинив спокусу іншим: «Бо хочу, щоб усі чоловіки були, як і я; але кожен має від Бога свій дар, один так, інший так» (1Кор.7:7). Власне, наступний параграф пояснює, що мова лише про тих, «що не мають наділеного дару незайманості до шлюбу особливою дією Божою», інакше кажучи, про немічних у вірі, хто не здатен долати спокуси й може впасти в розпусту (див. ст. XXIII §25). Це є різновидом загальної проблеми поспішно даної обітниці, яка в кожному випадку має вирішуватися окремо з урахуванням усіх обставин.

20. Не лише заповідь Божа наполягає на цьому, веде і змушує нас до цього, але й Боже творіння і порядок також спрямовують усіх, що не мають наділеного дару незайманості до шлюбу особливою дією Божою. Це випливає із слів Самого Бога у 1М.2:18: “Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього”.
21. [Отже, не грішать ті, хто виконує цю заповідь та припис Божий.]
22. Як можна цьому заперечити? Незалежно від того, як хтось вихвалятиме свою обітницю і обов’язок, незалежно від того, як він високо їх прославлятиме, все ж неможливо скасувати Божу заповідь.

Див. коментар до §19. Слово «заповідь» вжите тут не дуже доречно, проте вимоги дотримуватися обітниць тим, хто виявився нездатним їх понести, навіть якщо це помножую шкоду для них і для інших, безпідставні та хибні. Необхідно, однак, підкреслити, що проблема не в обітницях, а в людині, що приносить їх поспішно, а ще більш в системі, яка цьому сприяє.

23. Вчені кажуть, що обітниця зроблена всупереч папському канону, не зобов’язує. Наскільки меншими мусять бути їхні зобов’язання, законність і сила, якщо вони суперечать Божій заповіді!
24. Якби не було причин, що дозволяли б відміну зобов’язань обітниці, то папи не змогли б відпускати та звільняти людей від такого зобов’язання, тому що жодна людина на має права скасовувати зобов’язання, що походить від Божественного Закону.
25. Відповідно, папи добре усвідомлювали, що стосовно таких зобов’язань слід проявляти певні пом’якшення, і часто давали звільнення від них,
26. як у випадку з королем Арагонським та багатьма іншими. Якщо звільнення дарувалося для виконання тимчасових інтересів, наскільки більше слід дарувати звільнення для потреб людських душ!
27. Чому ж тоді наші опоненти так наполягають на тому, що обітниці мають дотримуватися без переконання в тому, чи обітниця є належною? Адже обітниця має стосуватися того, що можливе і добровільне, і мусить бути без примусу.
28. Однак, добре відомо, що якої міри постійна цнотливість лежить у межах людської сили і здатності,
29. і є лише декілька, чи з чоловіків, чи з жінок, що прийняли самі чернецьку обітницю охоче, і після належного розмірковування. Перед тим, як прийти до правильного рішення, їх переконували прийняти чернецькі обітниці, а інколи їм те нав’язували силою чи до того змушували.
30. Згідно з цим, не є правильним так необачно та наполегливо сперечатися про зобов’язання обітниць, оскільки загально припускається, що це все належить до самої природи та характеру обітниці, що вона має бути добровільною, і що вона повинна прийматися лише після належного розмірковування і порад.

[Гориэк]

31. Декілька канонів та папських правил скасовують обітниці, що були взятими у віці до п’ятнадцяти років. Вони дотримуються тієї точки зору, що до цього віку людина не володіє достатнім розумінням, щоб визначити чи встановити порядок свого цілого майбутнього життя.
32. Інший канон поступається ще кількома роками людській кволості, бо він забороняє прийняття обітниці перед вісімнадцятилітнім віком.
33. На підставі цього застереження більшість ченців мають виправдання і причину для покидання своїх монастирів, оскільки більшість із них вступили у монастир у дитинстві перед досягненням такого віку.

В ЄЕХС проблема легковажно даних обітниць вирішується через суворе правило, згідно з яким вічні обітниці приймаються виключно через щонайменше десять років безперервного перебування в тимчасових (річних). За ікономією навіть ігуменами чернечих спільнот можуть бути особи з тимчасовими обітницями. Але зняття свідомо й після такого випробувального терміну прийнятих вічних обітниць вже закриває за звичайних умов дорогу до церковного служіння та вчительства. Бо сказано самим Господом: «Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!» (Лук.9:62). І ще: «Хто бо з вас, коли башту поставити хоче, перше не сяде й видатків не вирахує, чи має потрібне на виконання, щоб, коли покладе він основу, але докінчити не зможе, усі, хто побачить, не стали б сміятися з нього, говорячи: Чоловік цей почав будувати, але докінчити не міг» (Лук.14:28-30).

34. Нарешті, хоча скасування чернецьких обітниць могло осуджуватися, з того не випливає, що шлюб тих, що розірвали їх, має бути розірваним.
35. Тому що святий Августин у питанні 27, розділі І, книги “Nuptiarum” каже, що такий шлюб не повинен розриватися, а святий Августин не є незначним авторитетом у Християнській Церкві, хоча навіть дехто пізніше вважав інакше, як він.

Справедливість цих слів випливає з традиційного ставлення Церкви до чернецтва та до шлюбу. Шлюб, хоча й не одразу, було визнано одним з таїнств Церкви – чернечий же постриг, попри всі спроби надати йому такий статус, його не має. Навіть метафорично він уподібнюється «другому хрищенню» (таїнство відновлення), а не «другому миропомазанню» (таїнство посвячення), бо це випливає з розуміння чернецтва та його харизми як особливого стану каяття (див. коментар до §16). Чернецтво достойно прославляється як «ангельське життя» - проте ангели не є членами Тіла Церкви, і навіть владу звіщати Євангеліє вони не мають (пор. Дії 10:3-5). Сакраментальний же статус таїнства шлюбу надає йому еклезіологічного виміру. Отже, не може бути зневажено церковне (шлюб) заради парацерковного (чернецтво)

36. Хоча Божа заповідь стосовно шлюбу звільняє багатьох від чернецьких обітниць, наші вчителі все ще пропонують більше причин того, чому чернецькі обітниці є такими, що не мають сили. Бо всяке служіння Богові, що вибране та запроваджене людьми для здобуття праведності і Божої благодаті без заповіді і веління Божого, противне Богові і Святому Євангелію та суперечить Божій заповіді. Так і Сам Христос промовляє в Мт.15:9: “Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук – людських заповідей.”
37. Св. Павло також кругом навчає, що не слід шукати праведності в заповідях і служіннях, що запроваджені людьми, але що праведність і побожність в очах Божих приходять від віри і довір’я, коли ми віримо, що Бог благодатно приймає нас заради Христа, Своєго Єдиного Сина.
38. Цілком очевидним є те, що монахи навчали та проповідували про те, що їхнє винайдене духовне життя викуповує гріх і здобуває Божу благодать і праведність. Хіба ж не зменшує це слави та честі благодаті Христової та хіба не заперечує це виправдання вірою?
39. З цього випливає, що такі вже звичні обітниці були недоречними та неправдивим служінням Богові. Отже, вони не є зобов’язуючими, тому що
40. непобожна обітниця, зроблена всупереч Божій заповіді, є такою, що не має сили. Навіть канони навчають, що клятва не може зобов’язувати до вчинення гріха.
41. Св. Павло каже в Гал. 5:4: “Ви, що Законом виправдовуєтесь, – полишилися без Христа, відпали від благодаті!”
42. Подібним чином і ті, що хотіли би виправдатися обітницями, полишилися без Христа і відпали від Божої благодаті,
43. тому що вони відбирають від Христа, Який лише Один виправдовує, Його честь і обдаровують тією честю свої обітниці та чернецьке життя.

Інакше кажучи, обітниці, що дійсно приймалися саме з такою інтенцією можуть бути визнаними недійсними, як визнається недійсним за таких умов шлюб.

44. Не можна заперечити того, що монахи навчали та проповідували, що вони виправдовуються та здобувають прощення гріхів своїми обітницями, чернецьким життям і обрядами. Власне вони винайшли ще непорядніші і абсурдніші вимоги, а саме, що вони могли вживати свої добрі діла і щодо інших.
45. Якби хтось був схильним перерахувати всі ті вимоги з тією метою, щоб докорити їм, то скільки всього було б зібрано, чого соромилися б тепер самі монахи і вони ж ніколи б не бажали, щоб усе те трапилося!
46. Крім цього всього вони переконували людей, що винайдені духовним станом ордени є християнською досконалістю.
47. Звичайно ж, це – перебільшення діл, як засобу для здобування виправдання.

Ще раз варто наголосити, що сказане стосується конкретних монахів, які неофіційно, де-факто, вчили подібному, й не може бути узагальнене. Було б помилкою тлумачити риторику Меланхтона як заохочення до зневажання обітницями, бо написано: «Обітниці свої Господеві я виконаю перед усім народом Його!», Пс.115:6, 9 (116:14, 18). Сказане в §61 «що вони представляють діла надлишкові, що ми їх не зобов’язані здійснювати перед Богом» не має значення й не може служити виправданню легковажному ставленню до обітниць, оскільки вони завжди за визначенням є добровільними та «надлишковими», бо стосуються особистих взаємин людини з Богом, які стоять понад загальним. Якщо легковажність мала місце при накладенні на себе обітниць, вона має бути спокута серйозним ставленням при виході з них.

48. Але ж це не є малою образою в Християнській Церкві, коли народові радять таке служіння Богові, що запроваджене людьми без заповіді Божої, і навчається, що таке служіння виправдає людей перед Богом і зробить їх праведниками. Тому що виправдання вірою, котре має наголошуватися понад усе в Християнській Церкві, затьмарюється тоді, коли людські очі засліплюються ось такою цікавою “ангельською” духовністю та облудою убогості, покірності та цнотливості.

Тоді як правдиве чернецтво пов’язане саме з ідеєю виправдання вірою, яку стверджує всім не хибно чернецьким життям.

49. Крім того затьмарюються заповіді Божі та належне служіння тоді, коли людям кажеться про те, що монахи самі перебувають у стані досконалості. Бо християнська досконалість є в тому, щоб ми боялися Бога відверто усім своїм серцем і все ж таки мали щиру впевненість, віру та довір’я, що заради Христа ми маємо ласкавого та милосердного Бога, і що ми можемо і повинні молитися, і просити в Бога того, що ми потребуємо, і з упевненістю очікувати від Нього допомоги у кожному стражданні, пов’язаному з нашим осібним покликанням та місцем у житті; і водночас робити добрі діла для інших і старанно іти за своїм покликанням.
50. Правдива досконалість і правильне служіння Богові складається із цього, а не з жебрацтва чи носіння чорних або ж сірих сутан і т.д.
51. Однак, звичайні люди, коли чують, що стан целібату вихваляється понад усяку міру, роблять багато шкідливих висновків із такого хибного захоплення від чернецького життя,
52. бо ж із цього випливає те, що їхні сумління непокояться через те, що вони одружені.
53. Коли звичайна людина чує, що лише жебрацтво є досконалим, то вона не впевнена, чи вона може утримувати свої набутки і займатися справою без гріха.
54. Коли ці люди чують про те, що не мститися є всього-навсього Євангельською порадою, то природньо, що хтось зможе зробити висновок, що не грішним ділом буде мститися поза своєю службою.
55. Інші все ж гадають, що за когось мститися не є правильним для християн взагалі, навіть в урядові.
56. Записано багато також прикладів, коли чоловіки залишали своїх дружин і дітей, а також світську службу, щоб знайти прихисток у монастирі.
57. Це, як вони називають, втеча від світу і пошук більше вгодного Богові життя. Вони не могли зрозуміти, що Богові слід служити виконанням тих заповідей, що дані Богом, а не дотримуванням заповідей, що були винайдені людьми.

Згідно з Мар. 7:8-13 людські передання є шкідливими, якщо вони спрямовані на порушення Божої заповіді або якщо їхнє дотримання відволікає від головного. Якщо ж вони сприяють виконанню Божих заповідей та освяченню в ньому, то не можуть бут зневажені лише через людське походження, як написано: «Коли сходитесь ви, то кожен із вас псалом має, має науку, має мову, об'явлення має, має вияснення, нехай буде все це на збудування!» (1Кор.14:26).

58. Праведний і досконалий спосіб життя спирається за Божі заповіді, з іншого боку те життя, що не має за собою Божих заповідей є небезпечним.
59. Виникла необхідність добре навчити про це людей.
60. Раніше Жерсон осуджував помилку монахів щодо досконалості і зазначав, що то було новизною в його час говорити про чернецьке життя, як стан досконалості.

Див. коментар до §16.

61. Таким чином, є багато безбожних точок зору та помилок, що асоціюються з чернецькими обітницями: що вони виправдовують і роблять праведними людей перед Богом, що вони складають християнську досконалість, що вони є способом здійснення як євангельських порад, так і євангельських приписів, і що вони представляють діла надлишкові, що ми їх не зобов’язані здійснювати перед Богом.
62. Оскільки все це хибне, марне і винайдене, то чернецькі обітниці не мають сили.

Ці слова стосуються виключно обітниць, що давалися з позицій таких «безбожних точок зору та помилок», оскільки хибні уявлення про будь-яке явище не роблять хибним саме явище, яким є чернецтво, що за своєю первинною та офіційною метою не має відношення до всього перерахованого. Обітниці ж, пов’язані з хибними уявленнями, автоматично є недійсними, бо чернецтво не є таїнством, отже не виникає таких проблем, як з габітуальною інтенцією у випадку хрещення, шлюбу чи ординації. Проте щоб не знецінювати правдиві чернецькі обітниці, церковним структурам ЄЕХС рекомендовано пропонувати таким поновлення обітниць на рік заради осмислення сенсу правдивого чернецтва (для тих, хто уклав шлюб – через облатства, треті ордени та братства). По закінченню цього терміну відбувається канонічне зняття обітниць або продовження їх на рік, якщо людина відчула покликання.

[Гориэк]

ХХVІІІ стаття. Про владу єпископів.

1. Багато чого в минулі часи було написано про владу єпископів, і дехто неправильно змішував владу єпископів із владою меча.
2. Через це необережне непорозуміння виникло багато серйозних воєн, заколотів і повстань, єпископи під тим приводом, що ця влада була дана їм Христом не лише запровадили нові форми Богослужіння і обтяжували сумління правом єпископального відпущення гріхів, і анафеми, але вони також насмілювалися садовити на трон і скидати з нього королів та імператорів відповідно до своїх уподобань.
3. Така наруга вже віддавна засуджувалася вченими та благочестивими людьми в християнському світі.
4. Через це наші вчителі були змушені заради втіхи сумлінь виділити різницю між духовною і світською владою, мечем і повноваженням, і вони навчали, що і влада, і сила повинні шануватися і поважатися з усім благоговінням, як два найвищих дари Божих на землі.
5. Наші вчителі обстоюють те, що згідно з Євангелієм, влада ключів, або ж влада єпископів є владою і заповіддю Божою проповідувати Євангеліє, прощати і затримувати гріхи та давати і розподілювати Таїнства.
6. Тому що Христос послав апостолів із цією заповіддю: “Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!” Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: “Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, – простяться їм, а кому затримаєте, – то затримаються!” (Івана 20:22,23).
7. [Марка 16:15: “Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!”]
8. Ця влада ключів або ж єпископів використовується і виконується лише навчанням і проповідуванням Слова Божого та наданням Таїнств (багатьом особам чи окремим, залежно від його покликання). Таким чином передаються не тілесні, але вічні речі та дари, а саме, вічна праведність, Святий Дух і вічне життя.
9. Ці дари не можуть здобутися ніяким іншим способом, окрім як через проповідування і надавання Святих Таїнств, бо Св. Павло каже: “Євангеліе… – сила Божа на спасіння кожному, хто вірує.”
10. Оскільки ж влада церкви або ж єпископів обдаровує вічними дарами і використовується та виконується лише через проповідування, то вона зовсім не втручається у світські чи урядові повноваження.
11. Світська влада має піклуватися справами зовсім іншими від Євангелія. Світська влада не захищає душі, але мечем і фізичними покараннями вона захищає тіло і добро від сили інших.
12. Тому дві влади, духовна і світська, не повинні змішуватися або сплутуватися, тому що духовна влада має завдання проповідувати Євангеліе і надавати Таїнства.

Усупереч цим справедливим словам Євангелічна церква в історії не подолала спокуси злиття з державою – хіба що не втручаючись у світські справи з своєю суб’єктністю, як церква Риму, а навпаки, поступаючись суб’єктністю в справах духовних заради підтримки з боку сильних світу цього. Між тим відповідь Спасителя «Тож віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже!» (Лук.20:25) не лише встановлює так званий кесарів привілей, тобто необхідність для громадян неба дотримуватися законів тимчасового земного перебування («Тож віддайте належне усім: кому податок – податок, кому мито – мито, кому страх – страх, кому честь – честь», Рим.13:7), але й заборону віддавати кесареві неналежне, тобто Боже: «І відповіли їм Петро та Іван, та й сказали: Розсудіть, чи це справедливе було б перед Богом, щоб слухатись вас більш, як Бога?» (Дiї.4:19). Буква і дух цього Визнання, особливо ж біблійні аргументи, на які воно опирається, безумовно засуджують такі практичні зловживання.

13. Отже, вона не повинна зазіхати на обов’язки інших, не повинна садовити на трон та знімати з нього королів, не повинна скасовувати світські закони чи розхитувати послух до уряду, не повинна приписувати закони світській владі щодо світських справ.
14. Сам Христос промовив: “Моє Царство не із світу цього,”
15. і знову “Хто поставив над вами Мене за суддю або за подільника?”
16. Павло також писав у Фил. 3:20: “Бо наше громадянство в небі,”
17. а в 2 Кор. 10:4,5: “Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь – ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога.”

Сказане жодним способом не заперечує право і обов’язок Церкви – проповідувати непошкоджене слово Боже та докоряти за гріх тим ретельніше, якщо його чинить світська влада, особливо ж якщо вона втягує в гріх цілий народ. Це в жодному разі не є втручанням, Церкви у світські справи, а виконанням її прямого завдання та служіння.

18. Таким чином наші вчителі розрізняють дві влади та обов’язки цих двох влад, вказуючи на те, що обидві вони повинні підтримуватися у честі, як найвищі дари Божі на землі.
19. У випадках, коли єпископи володіють світською владою і мечем, то вони володіють нею не як єпископи Божественним правом, але людським, імператорським правом, що надане Римськими імператорами і королями для тимчасового управління їхніх земель. Така влада не має нічого спільного з Євангельським служінням.
20. [Тож коли постає питання про юрисдикцію єпископів, то треба відрізняти світську владу від церковної юрисдикції.]
21. Отже, відповідно до Божественного права єпископським служінням є проповідування Євангелія, прощати гріхи, судити про доктрини та засуджувати доктрини, що суперечать Євангелію і виключати із християнської спільноти безбожних, чия нечестива поведінка є явною. Все це повинне здійснюватися не людською силою, а лише Словом Божим.
22. Внаслідок цього парафіяльні священики та церкви зобов’язані перебувати у послухові до єпископів згідно з висловом Христовим в Луки 10:16: “Хто слухає вас – Мене слухає.”
23. З іншого боку, якщо вони навчають, установлюють чи запроваджують будь-що суперечливе до Євангелія, то в нас є заповідь у таких випадках слухняними не бути, бо Христос каже в Мт.7:15: “Стережіться фальшивих пророків.”
24. Св. Павло також пише в Гал.1:8: “Але якби й ми або Ангел з неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, – нехай буде проклятий!”,
25. а в 2 Кор.13:8: “Бо нічого не можемо ми проти правди, а за правду.”
26. Знову ж Павло посилається на владу, “якої Господь мені дав на будування, а не на руйнування.”
27. Канонічний закон вимагає те ж саме в Частині ІІ, питанні 7 у розділах “Sacerdotes” i “Oves.”
28. Св. Августин також пише у відповіді на листи Петіліана, що не слід слухати навіть законно обраних єпископів, якщо вони помиляються чи навчають або ж наказують щось протилежне до Божественного Святого Письма.
29. Яку б іншу владу чи сферу повноважень не мали єпископи в різноманітних питаннях (наприклад, в справах подружжя і в справах про десяту частину), вони мають їх за допомогою людського права. Однак, коли єпископі недбалі у виконанні таких обов’язків, то князі зобов’язані, подобається їм те чи ні, чинити правосуддя своїм підданим заради миру і запобігання розбрату та безладдя в їхніх землях.

Отже, заради запобігання змішування духовної та світської влади, як сказано в §12 і коментарі до нього, Церкві й єпископам зокрема варто взагалі уникати таких обов’язків і повноважень: «Ніхто двом панам служити не може, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує» (Матв.6:24).

30. Крім того, точиться суперечка щодо того, чи мають єпископи владу запроваджувати в церквах обряди, чи встановлювати правила щодо їжі, свят та ієрархії духівництва.
31. Ті, що приписують таку владу єпископам цитують Христів вислів у Ів.16:12: “Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не можете знести. А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди”.
32. Вони також наводять у Діях 15:20, 29, де було заборонене споживання крові та задушенини.
33. Крім того, вони посилаються на той факт, що суботу було змінено на неділю – всупереч, як вони кажуть, до Десяти Заповідей. До кожного випадку не апелюється та не форсується так наполегливо, як до зміни суботи, бо таким чином вони бажають відстоювати думку, що влада є насправді великою, тому що церква звільнилася від частини і змінила частину Десяти Заповідей.
34. Щодо цього питання, наші вчителі стверджують, що єпископи не мають влади запроваджувати чи втановлювати будь-що протилежне до Євангелія, як то було зазначено вище, і як то навчається канонічним законом через всі дев’яті Відмінності.
35. Видання законів, що виходять із особистих точок зору та вимоги їх дотримуватися, щоб добитися відпущення гріхів і здобути благодать, є явно протилежним до Божої заповіді та Слова,
36. тому що богозневажається слава Христової заслуги, коли ми гадаємо, що за допомогою таких обрядів ми заробимо благодать.
37. Також очевидним є те, що через таке уявлення людські обряди в християнстві незлічувано помножилися в той час, коли вченню стосовно віри та праведності віри було майже покладено край. Мало не щодня приписувалися нові свята і нові пости, запроваджувалися нові обряди та нові благоговіння перед святими для того, щоб такими ділами заробити благодать і все добре від Бога.
38. [Таким чином у минулі часи збільшувалися Покаянні Канони, сліди яких ми все ще бачимо у деяких епітиміях.]

[Гориэк]

39. Знову ж таки, ті, що запроваджують людські обряди також діють всупереч Божій заповіді, коли вони приписують гріх їжі, дням і подібним речам та обтяжують християнський світ ярмом такого закону, наче для того, щоб заробити Божу благодать, серед християн слід було б проводити служіння Богові, подібне до служби левитів, і так наче Бог наказав апостолам і єпископам, щоб те запровадити, як то про те дехто написав.

Треба усвідомлювати, що формула «єпископи – спадкоємці апостолів» вказує лише на прийняття частини їхніх функцій: передання апостольського спадкоємства свячень (кандидатам, обраним народом Божим) та правдиве правлення слова Божої істини (через обговорення доктринальних питань між собою, з одного боку, та в своїх діоцезах кожен, з іншого). Це не означає успадкування ними повноважень та авторитету, рівних апостольським. Тому жоден собор єпископів не має влади скасувати постанови Апостольського собору (~50 рік): «Зволилось Духові Святому і нам, тягару вже ніякого не накладати на вас, окрім цього необхідного» (Дiї.15:28). Отже, всі додаткові тягарі та приписи, встановлені навіть Вселенськими соборами, мають відносний і тимчасовий характер, про що свідчать і самі соборні постанови: «Це ж кажемо не для скасування або зміни Апостольського законовстановлення, але дбаючи про спасіння та успіх людей на краще» (12 правило Трулльского собору, що встановлювало целібат єпископів).
Більш того, якщо єпископ здійснює свою владу не так, як сказано про неї Спасителем: «князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам» (Мт.20:25-26), якщо всупереч формулі Кипріана Карфагенського «церква в єпископі й єпископ у церкві» діє волюнтаристські, а не соборно, його рішення та приписи можуть бути піддані сумніву, як такі, що походят не від святительської харизми, а від людського бажання.

40. Цілком імовірно, що деяких єпископів було введено в оману прикладом із Закону Мойсея.
41. Результатом було те, що постали незліченні правила, – наприклад, що смертельним гріхом є виконувати ручну роботу на свята (навіть, якщо те не спричиняє образи для інших), що смертельним гріхом є пропустити сім годин (канонічні години, або ж сім щоденних годин молитви, приписаних для ченців тощо, – прим. перекладача), що певний вид їжі забруднює сумління, що піст є ділом, що примирює нас із Богом, що у визначеному випадку гріхи не прощаються, допоки прощення не дістається від особи, ким той гріх затримано, не зважаючи на той факт, що канонічний закон нічого не каже про затримання вини, а лише говорить про затримання церковної кари.
42. Звідки єпископи одержали право і владу нав’язувати такі вимоги християнському світові, щоб спіймати у пастку людські сумління? У Діях 15:10 Св. Петро забороняє накладання ярма на шию учнів. І Св. Павло сказав у 2 Кор.10:8, що влада була дана на будування, а не на руйнування. Чому ж тоді вони помножують гріхи такими вимогами?
43. Крім того є ясні місця у Святому Письмі, що забороняють запровадження таких правил з метою зароблення Божої благодаті, чи наче вони необхідні для спасіння.
44. Так Св. Павло каже в Кол.2:16,17: “То ж хай ніхто вас не судить за їжу, чи за питво, чи за чергове свято, чи за новомісяччя, чи за суботи, – бо це тінь майбутнього, а тіло Христове”.
45. Знову в Кол. 2:20-23: “Отож, як ви вмерли з Христом для стихій світу, то чого ви, немов ті, хто в світі живе, пристаєте на постанови: не дотикайся, ані їж, ані рухай, бо то все знищиться, як уживати його, – за приказками та наукою людською. Воно ж має вид мудрості в самовільній службі й покорі та в знесилюванні тіла, та не має якогось значення, хіба щодо насичення тіла.”
46. У Тит. 1:14 Св. Павло також забороняє вважати на юдейські байки, ані на накази людей, що від правди відвертаються.
47. Сам Христос каже про тих, що накладають людські обряди на людей: ” Залишіть ви їх: це сліпі поводатарі для сліпих”(Мт. 15:14).
48. Він відкидає таке служіння Богові і каже: “Усяка рослина, яку насадив не Отець Мій Небесний, буде вирвана з коренем”(Мт.15:13).
49. Якщо ж єпископи мають право обтяжувати церкви незліченними вимогами і таким чином ловлять в пастку сумління, чому ж тоді Святе Письмо так часто забороняє створення та дотримування людських правил? Чому ж тоді воно називає їх ученнями диявола? 80 “Чи може бути так, що Святий Дух попереджував їх просто так?
50. Оскільки такі правила, що були запроваджені, як необхідні для того, щоб умилостивити Бога та заслужити благодать, є протилежними до Євангелія, то не є правильним з боку єпископів вимагати такі служіння Богові.
51. Необхідно зберегти вчення про християнську свободу в християнському світі, а саме, що ярмо закону не є необхідним для спасіння,
52. як то Св. Павло пише у Гал. 5:1: “Христос для волі нас визволив. То ж стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства.” Слід відстоювати головну статтю Євангелія, а саме, що ми здобуваємо благодать Божу через віру в Христа без наших заслуг; ми не заслуговуємо її служіннями для Бога, що запроваджені людьми.
53. Що ж тоді нам казати про неділю та інші подібні церковні постанови та обряди? На це наші вчителі відповідають, що єпископи чи пастирі можуть створювати правила, щоб у церкві все робилося в доброму ладі, але не як засіб здобування Божої благодаті чи заплати за гріхи, а також не для того, щоб обтяжувати людські сумління, розглядаючи це, як необхідні служіння для Бога, і вважаючи гріхом пропускати їх дотримання, навіть якщо те нікому не завдає образи.
54. Так Св. Павло розпоряджається в 1 Кор, 11:5, що жінки повинні покривати свої голови у зібранні. Він також розпоряджається, що проповідники зібрання не повинні говорити всі одночасно, але один за одним, за порядком.
55. Добре для християнської громади виконувати такі приписи заради любові та миру, слухатися єпископів і парафіяльних священиків у таких питаннях, і дотримуватися правил таким чином, щоб то не завдавало образи іншим і, щоб у церкві не було безладдя та непристойної поведінки.
56. Однак, сумління не слід обтяжувати, стверджуючи, що те необхідне для спасіння чи, що гріхом є того не дотримуватися, навіть якщо тим нікому не завдається образи, так само як і ніхто не повинен казати, що жінка грішить, якщо без образи для інших, вона виходить з дому з непокритою головою.
57. Подібним до цього є й дотримання неділі, Великодня, П’ятидесятниці та подібних свят і звичаїв.
58. Ті, що вважають призначення неділі замість суботи необхідним запровадженням, дуже помиляються,
59. бо Святе Письмо скасувало суботу і навчає, що після об’явлення Євангелія всі обряди старого закону можуть пропускатися.
60. Так чи інакше, для того щоб люди могли знати про те, коли вони повинні збиратися, слід було призначити певний день, – Християнська Церква для цієї мети призначила неділю, і вона була більш схильною і радою це зробити, щоб люди могли мати приклад християнської свободи, і могли знати, що ні дотримання суботи, ані будь-якого іншого дня не є обов’язковими.
61. Є багато помилкових дискусій про перетворення закону, про обряди Нового Заповіту і про зміну суботи, котрі всі постали з неправдивої та помилкової точки зору, що в християнському світі слід мати служіння Богові подібні до служінь левітів і юдеїв, і що Христос заповідав апостолам і єпископам винаходити нові обряди, що були б обов’язковими для спасіння.
62. Такі помилки запровадилися в християнському світі, коли більше не навчалася і не проповідувалася в ясності і чистоті праведність віри.
63. Дехто сперечається про те, що хоча неділі не слід дотримуватися, як божественного обов’язку, все одно слід її дотримуватися, як майже божественного зобов’язання, і вони приписують вид і обсяг роботи, що може бути зробленим в день відпочинку.
64. Чим же є такі дискусії, як не пастками для сумлінь? Бо хоча вони беруться прояснити та пом’якшити людські правила, не може все ж таки бути поміркованості чи пом’якшення, допоки залишається і панує та точка зору, що їх дотримання є обов’язковим. А ця точка зору залишатиметься, допоки не буде розуміння виправдання вірою і християнської свободи.
65. Апостоли розпорядилися, щоб утримуватися від крові та задушенини. Хто дотримується нині цієї заборони? Ті, що не дотримуються її не чинять жодного гріха, тому що апостоли не бажали обтяжувати сумління таким тягарем, але заборонили це лише тимчасово, щоб уникнути образи.
66. Слід звертати увагу на головну статтю віри, а це не скасовується апостольською постановою.
67. Навряд чи хоч один стародавній канон дотримується сьогодні відповідно до букви, і багато правил виходять із ужитку день за днем навіть серед тих, що найбільш ревно дотримуються таких обрядів.
68. Неможливо якось радити чи допомагати сумлінням, допоки не практикуватиметься таке пом’якшення, коли визнаватиметься, що такі правила не вважатимуться за обов’язкові, і що нехтування ними не ранитиме сумлінь.
69. Єпископи могли б легко підтримувати послух людей, якби вони не наполягали на дотриманні правил, що не можуть бути дотриманими без гріха.
70. Однак тепер вони надають Таїнство в одному виді і забороняють надавання в двох видах. Знову ж таки, вони забороняють духівництву одружуватися, і нікому не дозволяють служити, допоки та людина не поклянеться, що вона не проповідуватиме цього вчення, хоча поза всяким сумнівом воно в згоді зі Святим Євангелієм.
71. Наші церкви не просять про те, щоб єпископи поновляли мир і єдність за рахунок їхньої честі та гідності (хоча в разі потреби це є обов’язком єпископів),
72. але вони лише просять, щоб єпископи послабили певні нерезонні тягарі, що раніше в церкві не існували і були запроваджені проти звичаю вселенської Християнської Церкви.
73. Можливо для їхнього запровадження були певні підстави, проте вони не пристосовані до нашого часу.
74. Не можна також заперечувати, що деякі правила було запроваджено через брак розуміння. Відповідно єпископи повинні бути настільки милостивими, щоб пом’якшити ці правила настільки, наскільки ці зміни не руйнують єдності християнських церков. Бо ж багато правил, що було винайдено людьми вийшли з ужитку з плином часу і не є обов’язковими, як про те свідчить сам папський закон.
75. Однак, якщо це неможливо, і їх неможливо переконати в тому, щоб вони пом’якшили чи скасували людські правила, котрих не можна дотриматися без гріха, то ми зобов’язані слідувати за апостольським правилом, що наказує нам слухатися Бога більше, ніж людей.
76. Св. Петро забороняє єпископам панувати так, наче вони мають владу примушувати церкви діяти відповідно до волі єпископів.

Уникненню описаних зловживань служить правильна організація єпископського служіння та розподілення повноважень за апостольським прикладом: «Нам не личить покинути Боже Слово, і служити при столах. Отож, браття, виглядіть із-поміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, їх поставимо на службу оцю» (Дiї.6:2-3). Отже, єпископи як спадкоємці апостолів також не мають контролювати фінансово-господарчі питання або ставити служителів на власний розсуд, а не з-поміж кандидатур, обраних народом Божим. Спільноти, що входять до складу ЄЕХС, дотримуються різних традицій, але домінуючою є модель, за якою громади фактично очолюються обраними ними дияконами та диаконисами. Пресвітери ж, що головують від імені єпископа на Євхаристичних зібраннях, є скоріше координаторами спільнот в межах єпархії як помісної церкви, через взаємодію з єпископом та пресвітерієм. Також важливим є принцип розділення законодавчої (єпархіальні збори та обрана ними єпархіальна рада), виконавчої (пресвітерій) та судової (консисторія) гілок церковної влади, хоча єпископ присутній в усіх (крім єпархіальних зборів).

[Ventilyator]

Думается, нужно вводить языковые отделы по тематикам. Рус и укр было бы не плохо.