Тезисы ЕЕСС к Аугсбургскому Вероисповеданию

[Caleb]

Ну. по слову tritheist я понял, что с латынью у вас чуть менее, чем никак, но спутать

а по моему, тексты ваши в топике темы не на латыни вообще.

[Гориэк]

а по моему, тексты ваши в топике темы не на латыни вообще.

А по-моему, вы тоже невнимательны.

[Яна 2013]

Так и понимать: "et tamen tres sint personae eiusdem essentiae et potentiae, et coaeternae, Pater, Filius et Spiritus Sanctus......."
По-прежнему не вижу ни слова "человек", ни "трёх богов".
Пальцем покажите, где вам то и другое мерещится.
Спасибо.

А у вас что написано?!
"....і що є три особи у цій одній Божественній Сутності, однаково могутніх і однаково вічних: Бог Отець, Бог Син, Бог Святий Дух....."

Про "человека" извините, так с украинского переводится....

[Гориэк]

А у вас что написано?!
"....і що є три особи у цій одній Божественній Сутності, однаково могутніх і однаково вічних: Бог Отець, Бог Син, Бог Святий Дух....."

Три раза повторенное для ясности в немецком тексте Аугсбургского Исповедания слово "Бог" (sind doch drei Personen in demselben einigen goettlichen Wesen, gleich gewaltig, gleich ewig, Gott Vater, Gott Sohn, Gott Heiliger Geist) указывает на принадлежность перечисленных Лиц к единой Божественной Сущности. Постите покорно, но если вы активно тусуетесь годами на форуме христиан-тринитариев, то аксиоматику, принятую на данной площадке, можно бы усвоить. Раз уж в тоталитарной секте "рпц мп" вас этому не научили.

Про "человека" извините, так с украинского переводится....

Вас опять обманули. "Особа" на украинском означает то же, что и на русском - лицо, персону.

[Гориэк]

VIII стаття. Що таке Церква.

1. Знову ж таки, хоча Християнська Церква, власне кажучи, є нічим іншим, як зібрання усіх віруючих і святих, однак у цьому житті серед побожних залишається багато неправдивих християн, лицемірів, і навіть відкритих грішників.
   
   Святість Церкви є похідною від святості та вірності її Глави, а не членів, які лише освячуються в Ньому і саме з цієї причини можуть іменуватися святими.
   
   
2. І все ж таки Таїнства є дієвими навіть тоді, коли священики, що їх відправляють, не є благочестивими людьми. Бо ж, як Сам Христос зазначив у Євангелії від Матвія 23:2: На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї і т.д.
3. Відповідно до цього, засуджуються донатисти та інші, що притримуються протилежних поглядів.
   
   Це засудження стосується також випадків безпідставних звинувачень окремих церковних спільнот у втраті апостольського спадкоємства та «безблагодатності» (недійсності таїнств) через гріхи або хибне навчання в другорядних (адіафорних) питаннях.

[Гориэк]

IX стаття. Про Хрещення.

1. Про Хрещення серед нас навчається, що воно є необхідним і, що через нього пропонується благодать,
   
   Слова про необхідність хрещення вказують на нього як обовязкову складову віри та послуху прийнятому Слову Євангелія, а не на неможливість спасіння без видимого його прийняття.
   
   
2. що також слід хрестити дітей, тому що вони через таке Хрещення передаються Богові і стають Богоугодними.
   
   Рання християнська практика, коли немовлят віруючих батьків посвячують в катехумен, який триває до віку свідомого прийняття ними Таїнства Хрещення, є легітимною й за певних умов корисною. Хрещення конче вимагає оголошення, за винятком загрози смерті охрещуваного, для кожного своєї тривалості, і діти не є винятком.
   
   
3. Через це відкидаються перехрещенці, котрі стверджують про те, що хрестити дітей не є правильним.
   
   Сказане стосується заперечення дійсності Хрещення в дитячому віці, єретичного його обґрунтування (заперечення прабатьківського гріха й ураженості ним немовлят, або, навпаки, твердження, що дитина не має необхідної віри та природнього прагнення спасіння, тлумачення хрещення як лише символічного обряду без реального сакраментального змісту тощо) та вимоги перехрещення. Воно в жодному разі не заперечує практику, про яку йдеться в коментарі до §2, і не засуджує апріорі християнські деномінації, що походять від анабаптизму, та інші, які хрестять виключно або переважно в свідомому віці.
   
   Відповідно статті VIII ті чи інші теологічні помилки у вченні про Хрещенні якоїсь християнської спільноти не є підставою заперечувати його чинність, якщо воно мало намір виконання Христової заповіді згідно з Словом Євангелія.
   

[Гориэк]

X стаття. Про Господню Вечерю.

1. Про Господню Вечерю серед нас навчається, що правдиві тіло та кров Христові дійсно присутні під час Вечері [у формі хліба та вина], що розподіляються та приймаються.
2. Протилежні вчення, таким чином, відкидаються.
   
   Отже, достатньою підставою (за наявності інших необхідних умов) для визнання дійсності Вечері Господньої в якомусь зібранні та участі в ній є розуміння її тим зібранням як реальної спільноти реальних Тіла та Крові Христових (1Кор.10:16).

[Гориэк]

ХІ стаття. Про сповідь.

1. Про сповідь серед нас навчається, що у церкві приватне відпущення гріхів має зберігатися і не слід допускати, щоб воно вийшло з ужитку; однак у сповіді не вимагається перераховувати всіх переступів і гріхів,
2. тому що це неможливо. Пс. 18:13: А помилки хто зрозуміє?
   
   Перелік сповіді («Влади Ключів») у розділі про Таїнства Церкви разом з Хрещенням та Вечерею Господньою свідчить про визнання за нею сакраментального характеру та неповноту пізньої реформатської концепції, що засвоює імя Таїнства лише цим двом, про встановлення яких безпосередньо Христом засвідчено в Євангелії.

[Гориэк]

ХІІ стаття. Про покаяння.

1. Серед нас навчається, що ті, що згрішили після Хрещення всякого часу, коли розкаюються, отримують прощення гріхів,
2. а Церква не повинна їм відмовляти у відпущенні гріхів.
3. І власне правдиве покаяння складається із цих двох частин: каяття і скорбота,
4. тобто муки сумління через гріх,
5. а іншою є віра, що народжена через Євангеліє і відпущення, котра вірить, що через Христову ласку прощено гріхи, віра, що втішає серце і приносить мир.
   
   Віра, звичайно, є також і передумовою каяття (див. Євр.11:6), але разом з тим і плодом Таїнства, як написано «правда бо Божа з'являється з віри в віру» (Рим.1:17). Тому хибною є критика цього положення в Confutatio Pontificio, яка стверджувала, що другою частиною покаяння є Боже задовільнення як таке, безвідносно до віри в проголошене прощення гріхів як духовного плоду (Гал. 5:22).
   
   
6. Далі мають бути виправлення життя і відмова від гріхів, що є плодами покаяння, як-то каже Іван в Євангелії від Св. Матвія (3:8): Отож, учиніть гідний плід покаяння!.
   
   В латинському тексті Визнання плодами покаяння названі добрі діла (bona opera). Отже, практика епітимій є легітимною й за певних умов корисною, коли орієнтована саме на сприяння до виправлення життя й заохочення до добрих справ і не тлумачиться як «задовільнення» (сатисфакція) Божого гніву, покарання або вимог.
   
   
7. Таким чином, засуджуються ті, котрі навчають, що люди виправдані одного разу не можуть уже впасти в гріх.
8. Так само засуджуються новаціани, що відмовляють у прощенні гріхів тим, що згрішили після Хрещення.
9. Також засуджуються ті, котрі навчають, що прощення гріхів не відбувається через віру, але через людське власне задоволення.
   
   Це стосується вчення, про яке йшлося в коментарі до §5, тлумачення епітимії як причини, доповнення або умови прощення гріхів, а не лише її рецепції, а також будь-яких спроб «заслужити» прощення гріхів власними ділами або зусиллями.

[Гориэк]

ХІІІ стаття. Про використання Таїнств.

Ауґсбурзьке визнання не містить прямого твердження, що кількість Таїнств обмежується перерахованими вище Хрещенням, Вечерею Господньою та Сповіддю. Для нас найвищим віронавчальним авторитетом є Святе Письмо, яке засвоює назву Таїнства (μυστήριον) самій Церкві як поєднанню людської спільноти з Христом в Його Боголюдській природі (Кол.1:27). Звідси випливає сакраментальний зміст церковних священнодій, що фіксують стан людини в містичному Тілі Христовому, безвідносно до питання, чи були вони встановлені особисто Христом до Його Вознесіння.

1. Про використання Таїнств серед нас навчається, що Таїнства не були запроваджені, щоб просто бути знаками, за допомогою яких людей можна було розпізнати, як християн, але що вони є знаками і свідоцтвами Божої волі щодо нас, з метою пробудження та зміцнення нашої віри;
   
   Цим однаково засуджується як тлумачення Таїнств як людських обрядів, а не дієвої боголюдської синергії, так і механічний сакраменталізм, який заперечує, що метою таїнств є пробудження та зміцнення віри і що віра є необхідною умовою для їхньої достойної рецепції.
   
   
2. через це вони потребують віри і використовуються правильно тоді, коли приймаються з вірою і з метою зміцнення віри.
   
   Таїнства, що приймаються недостойно, тобто без віри та інтенції її зміцнення, згідно з словом Божим (1Кор.11:27-29) можуть спричинити засудження тих, хто приймає або надає їх таким чином.
   
   
3. Вони, отже, засуджують тих, котрі навчають, що Таїнства виправдовують зовнішньою дією [ex opere operato], і котрі не навчають, що у використанні Таїнств вимагається віра в те, що гріхи прощено.
   
   Сказане стосується не дійсності Таїнств як дії Божої благодаті, що суперечило б §2 статті VIII, а їхніх плодв, засуджуючи вчення та твердження про те що, вони не можуть бути прийняті в осуд і конче принесуть благословіння, навіть якщо сприймаються без віри, або що для достойної участі в них достатньо «габітуального (за звичаєм) наміру».

[Гориэк]

XIV стаття. Про церковну владу.

1. Про церковну владу серед нас навчається, що ніхто в Церкві не повинен навчати чи проповідувати, а чи здійснювати Таїнства без постійного покликання.
   
   Цим не заперечується служіння екстраординарних проповідників або міністрантів при відправленні Святих Таїнств (як і здійснення Хрещення або Сповіді за необхідністю мирянами в силу їхнього царського священства, тим більше, їхній апостолат за межами богослужіння), а лише підкреслюється вимога церковної ординації при несенні такого служіння на постійній основі, а також при навчанні, проповідуванні або тайнодії від імені церковної спільноти, як написано: «все нехай буде добропристойно і статечно!» (1Кор.14:40).

[Гориэк]

XV стаття. Про церковні порядки.

1. Щодо церковних порядків запроваджених людьми, то серед нас навчається, що того слід дотримуватися, що можна дотриматися без гріха і, що служитиме мирові та доброму порядкові в церкві, сюди ж належать певні свята, храмові дні і таке інше.
2. Однак попри це, проводиться навчання, щоб думка про те, нібито це необхідне для спасіння не була тягарем для сумління.
3. Навіть більше, навчається, що такі порядки і традиції, що запроваджені людьми з метою задобрити Бога та заслужити Його ласку, є протилежними до Євангелія та вчення про віру в Христі;
   
   Звичаї , які справді були запроваджені з такою метою, потребують або відмирання, або семіотичного виправлення на узгодження за змістом з Євангелієм і вірою Христовою, як адаптувалися в Старому Заповіті язичницькі звичаї, а в Новому старозаповітні.
   
   
4. що ж до постригу в монахи та інших традицій стосовно відмінностей в їжі, днях і т.д., якими люди сподіваються заслужити ласку та розрахуватися за гріхи, то вони не мають користі та суперечать Євангелію.
   
   Сказане стосується чернечого постригу, свят та постів лише в тому разі, якщо вони справді мають саме таку інтенцію. Оскільки ж їхнє встановлення історично не мало з нею нічого спільного, то керуватися в відношенні до них у цілому треба не §3, а §1.

[Гориэк]

XVI стаття. Про поліцію і світський уряд.

1. Про поліцію і світський уряд серед нас навчається, що вся влада в світі та весь установлений уряд і закони були встановлені та запроваджені Богом задля доброго порядку
2. і, що для християн не є гріхом займати урядові посади чи служити князями або ж суддями, схвалювати рішення та виносити вироки відповідно до імператорських та інших існуючих законів, наказувати зловмисників мечем, брати участь у справедливих війнах, служити воїнами, продавати та купувати, приймати належні присяги, володіти майном, перебувати у шлюбі, і т.д.
3. Засуджуються тут перехрищенці, котрі навчають, що все з вищеназваного не є християнським.
   
   Сказане стосується саме вчення, що вищеназване є перепоною для спасіння. Самі ті чи інші моральні та соціальні вимоги, практики чи звичаї як анабаптистів, так і будь-яких спільнот, світських або чернечих, не засуджуються, якщо прямо не суперечать Євангелію, й приймаються без суперечок про погляди, як заповідано в Рим. 14. Проте згідно постанові Апостольського Єрусалимського Собору (Дії 15:8-11) засуджується намагання накинути їх іншим вірним.
   
   
4. Також тут засуджуються ті, котрі навчають, що християнська досконалість потребує залишити дім і домівку, дружину й дитину, і відмовитися від усього того, про що зазначено вище, але фактично, правдива досконалість полягає лише в правдивому страхові та справжній вірі в Бога. Бо Євангеліє не навчає зовнішній і тимчасовій, а внутрішній і вічній сутності, і праведності серця,
   
   Сказане стосується тлумачення досконалості як суто зовнішнього зречення як начебто самоцінного, без правдивого страху Божого та віри, які відповідно особистому покликанню можуть (але не обовязково 1Кор. 7:29-35) передбачати відмову від майна чи домівки, бо не можуть стати безсилими слова Самого Спасителя «Коли хочеш бути досконалим» тощо (Матв.19:21). Але безперечно засуджується недбання під приводом «духовної досконалості» своїми обовязками перед рідними за тілом: «Коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного» (1Тим.5:8), на підставі слів Господніх, Мар.7:10-13.
   
   
5. і не відштовхує світської влади, а вимагає, щоб все це дотримувалося, як правдивий лад Божий і, щоб кожен відповідно до свого покликання виявляв християнську любов і справжні добрі діла на своєму місці в житті. Отже, християни зобовязані підпорядковуватися владі і проявляти послух до її наказів і законів у всьому тому, що може виконуватися без гріха. Проте, коли накази світського уряду не можуть виконуватися без гріха, нам слід радше слухатися Бога, ніж людей (Дії 5:29).
   
   Варто зазначити, що відповідальність за виконання злочинних або гріховних наказів поділяє виконавець, тому його не можна виправдати заповіддю послуху світській (та навіть церковній) владі: «хто знає, як чинити добро, та не чинить, той має гріх» (Як.4:17).

[Гориэк]

XVII стаття. Про Христове повернення для суду.

1. Також серед нас навчається, що наш Господь, Ісус Христос, повернеться останнього дня для суду
2. і воскресить усіх мертвих, щоб дати вічне життя і вічну радість віруючим і вибраним,
3. однак безбожних і диявола з демонами засудити до пекла та до вічної кари.
4. Відхилено, отже перехрищенців, котрі навчають, що диявол і засуджені люди не страждатимуть од вічного болю та муки.
   
   Сказане стосується конкретних богословських концепцій та суперечок XVI століття. Ми не відхиляємо теологуменів стосовно апокатастазісу (відновлення, Дії 3:21), якщо вони мають на увазі милосердя Боже і незаперечний факт спасіння Христом всіх людей, а не лише віруючих та вибраних (1Тим.4:10, 1Ів.2:2), і не стверджують, що Бог конче прийме в життя всіх (зокрема після тимчасових мук) навіть всупереч їхній волі та бажанню, тобто примусово.
   
   
5. Також відхилені деякі юдейські точки зору, котрі зявляються навіть нині і навчають, що перед воскресінням мертвих, святі і побожні люди заволодіють світовим царством, а безбожні будуть винищені.
   
   Так само ми не відхиляємо й не засуджуємо апріорі постміленіарні концепції пришестя Христового як такі, а лише національний месіанізм та політичні ідеї побудови Царства Божого на землі. Сюди ж відносяться будь-які спроби вершити Божий суд замість Христа до Його пришестя, тобто стверджувати про вічну загибель будь-кого з живих чи померлих.

[Гориэк]

XVIII стаття. Про свободу волі.

1. Про свободу волі навчається, що людина володіє до певної міри волею, яка дає їй змогу жити показним пристойним життям і здійснювати вибір, що охоплюється розумом;
2. однак без ласки, допомоги та діяльності Святого Духа сама людина не спроможна ставати прийнятною для Бога, щиро Бога боятися, а чи вірити в Нього, або ж викидати вроджені лихі пожадливості зі свого серця,
3. проте це здійснюється через Святого Духа, Який дається через Слово Боже, бо Павло каже у Першому посланні до коринтян 2:14: А людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа.
   
   Під Словом Божим тут треба розуміти в першу чергу особливе Боже обявлення в Святому Письмі, церковній науці та Таїнствах, але це не означає, що Євангеліє спасіння не може бути відкрите іншими шляхами навіть для тих, хто з обєктивних причин знаходився поза сферою його проповіді. Це означало б, що спасіння для них конче неможливо, що є наклепом на Бога і заперечення Його слова, яке прямо свідчить: «Спаситель наш Бог хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди. Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми, людина Христос Ісус, що дав Самого Себе на викуп за всіх» (1Тим.2:3-6) і «з'явилася Божа благодать, що спасає всіх людей» (Тит.2:11). Спасіння здійснюється виключно по благодаті, а не рухом власної волі, але Бог не позбавляє цієї благодаті жодну людину, що приходить на світ, і саме від волі людини, актуалізованої благодаттю, залежить, прийме вона її чи відкине.
   
   
4. Для очевидності, що ці слова не є новизною, тут наводяться слова святого Августина про свободу волі з його третьої книги Гіпогностикон: Ми погоджуємося, що всі люди мають свободу волі, тому що всі вони мають природній вроджений глузд і розум, однак це не дає їм змоги діяти в питаннях стосовно Бога (таких як любов до Бога від цілого серця чи страх перед Ним), тому що лише в показних ділах цього життя вони можуть мати свободу вибирати між добром і злом.
5. Під добром я маю на увазі те, до чого вони спроможні за своєю природою, як-от: працювати на полі чи ні, їсти, пити, відвідати чи ні приятеля, одягатися чи ні, будувати, одружуватися, займатися торгівлею, або ж робити все те, що може бути добрим і прибутковим.
6. Нічого з цього, усе це не існує без Бога, проте все є від Нього та через Нього. І, навпаки, за своїм власним вибором людина також може виношувати зло, як-от: ставати навколішки перед ідолом, здійснювати вбивство тощо.
   
   Відкидаючи згідно §3 статті II пелагіанство, ми сповідуємо, що людина приходить до Бога не власними силами та волею, а виключно дією Його благодаті, яку Він і дає для спасіння кожному, як написано: «виллю Я Духа Свого на кожне тіло» (Йоїл 2:28 (3:1); Дії 2:17). Церква як Таїнство Боголюдської єдності та скарбниця Його благодаті завжди є знаряддям Божого спасіння, але не завжди відкритим чином, через проголошене Слово та видимі Таїнства.