Война...

[Savskaya]

Сильно сомневаюсь. Недовольство - ну и что? У них уже забетонировалась российская пропаганда.
Как и на Донбассе. Будут "потерпеть" и не более.

Потерпеть что? Неужели свобода- это то, что вынуждает терпеть?)
Ну... покричат некоторые (свобода же)), что все пропало)
А другие, что наоборот - что все только начинается!
Крик, оно как и плачь, если не запрещать, то снимает напряжение)

- - - Добавлено - - -

Что-то вы все развоевались
а вот Папа Римский как и перед 24 февраля, а теперь 9 мая, беспокоиться
Pope Francis: «I am ready to meet Putin in Moscow»- Corriere.it


и в Приднестровье

И что? У нас есть какой-то выбор?
Хотя да, мы можем выпасть в осадок или научиться прикалываться и над такими новостями)

Надуюсь, здоровье папы от такой частоты новостей не рухнет)

[Kosack]

Инаковость Донбасса

Лекции свободы Елены Стяжкиной на Львовском медиа-форуме зал аплодировал стоя. Писательница и профессор исторического факультета Донецкого национального университета в Виннице не боится говорить о положении дел и чувствах людей на оккупированных территориях. Она отказывается называть эти земли Донбассом: "Это плохое слово, и от него нужно избавляться".

Обретённая после ряда ярких интервью и выступления на TEDex Kyiv публичность её тяготит: писательница говорит, что мечтает о временах, когда можно будет перестать говорить о войне и оккупации, о вымышленных "донецких" и о том, что поддержка сепаратистов разновидность наркомании, которую надо лечить.

- Вы говорили, что сейчас живёте не своей жизнью. Не плохой и не хорошей, просто другой. Почему она не ваша? Что это для вас изгнание, эмиграция, что-то другое?

- Ни то, ни другое. Мы уехали из Донецка, но не уехали. Это был не наш выбор. Я продолжаю жить в Донецке сегодня не могу отпустить мой город. Не могу и не хочу. Если пафосно, то моё сердце там.

- Что изменилось в вас и в других людях из Донецка, с которыми вы живете и работаете, за год вдали от дома?

- Существенные изменения произошли со многими моими знакомыми и друзьями ещё в Донецке, в марте 2014 года. Ни для кого не секрет, что Донеччина и Луганщина не слишком поддержали Майдан. Но нельзя сказать, что там были сплошные "януковичи". Скорее, было непонимание того, что происходит. Некая аполитичность в плохом смысле слова, буржуазность в больших городах и пролетарскость, всегда присущая малым. Однако в марте 2014 года те, кто был против Майдана и страшно жалел "Беркут", сказали себе: "Стоп! Это наша родина Украина. И мы сейчас не будем разбираться, кто прав, кто виноват, чего мы не поняли и чего не поняли другие. С этого момента война. Это наша страна". Вот это осознание Украины как Родины без противоречий и было главной переменой. Мы верим в Украину и живы этой верой, и пока все отчаялись и говорят, что это будет длиться десятилетиями, мы так не считаем.

- Что делает этих людей "донецкими"? Смогут ли они сохранить свою идентичность, если такая есть, и нужно ли это им?

- Термины "донецкие" и "Донбасс" - это часть подготовки военного вторжения Кремля в Украину, план демонизации Донбасса. Они должны были убедить Украину, а потом Европу и мир, что в этом регионе живут принципиально другие люди, какие-то "донецкие". Этот план вполне удался.

Львовские коллеги теперь удивляются: мол, крымчане, приехавшие во Львов, легко заняли культурную нишу, а приехавшие из Донецка своей не нашли. Меня это не удивляет. Ведь нет никаких "донецких". Нет особой культуры, особого сообщества. Ничего такого, чего не было бы в остальной Украине. На этом фоне было бы глупо культивировать какую-то особость. Крымские татары это народ, и естественно, что у него есть фундаментальные культурные коды. У условных "донецких" культурные коды такие же, как у условных "винницких", "днепропетровских" или "львовских".

Конечно, есть региональные особенности, связанные с характером труда и историей заселения. Но в искусственно сконструированном демоническом образе "Донбасса" нет украинского, греческого, немецкого компонента, нет бойков, перевезённых в Тельмановский район.

Люди не знают, что село в Донецкой и Луганской областях украиноязычное. Плюс-минус русскоговорящие Донецк и Луганск, а малые города тоже говорят по-украински и всегда говорили. Но миф о "русском-донбасском" сложился и стал основой военной агрессии. На него работали СМИ. Именно на нём заехали танки. И именно из-за него Украина несколько месяцев пасовала: находясь внутри мифа, она думала, что раз они такие особенные и нас не хотят, то, может, и не надо втягиваться в якобы братоубийственную войну.

- Многие из нас потеряли друзей, которые, как вы однажды сказали, "выбрали Россию в Украине". А как насчет родных? Как общаться с близкими, которые поддерживают оккупантов?

- До тех пор, пока там работает "излучатель Эрнста" (российское телевидение, по имени главы Первого канала Константина Эрнста, - авт.), нам нужно понимать: мы общаемся с людьми, системно употребляющими тяжёлые наркотики. И с нами говорят не они, а болезнь тяжёлая, жестокая. Мы представляем себе, как выглядит наркоман во время приёма и ломки: рациональные аргументы в таком состоянии не действуют.

Поэтому сейчас наша главная задача убрать наркотик. "Заместительная терапия" - переключение на украинские каналы не главное: людям, находящимся в состоянии тяжелейшей информационной интоксикации, нужно время тишины. Для оккупированных территорий критически важно ликвидировать российский сигнал. Таким образом, мы добьемся снижения количества "зараженных".

Если ты включаешь ящик, а там ничего нет, то нужно заказать антенну или найти информацию в интернете целое дело. Так мы отсеиваем большинство. Конечно, останутся активисты в поисках Lifenews, но у них сузится поле для трансляции агитации. Снизив уровень интоксикации, можно и нужно начинать разговаривать. Но не в момент болезни.

- Их можно "вылечить"?

- Вопрос не в "можно". Нужно. Наркотики представляются очень хорошим развлечением, многие писатели и художники рассказывают, как замечательно их принимать. Но мы знаем, что они ведут к смерти. Информационный шлак, вливаемый в голову людям это история о смерти. Градус ненависти и жестокости, идея, что убивать можно, - это подготовка убийц.

Не обязательно каждый, кто это смотрит, станет убийцей, но каждого российское телевидение толкает к саморазрушению. Давайте уберём "излучатель Эрнста", и мы увидим, как градус ненависти снижается. Искусственное не может расти само. Как пластмассовое дерево, которому нужно постоянно протирать листочки.

- Вы часто сравниваете оккупацию Донецкой и Луганской областей с гитлеровской. Насколько корректна эта параллель? Ведь у немецких оккупантов не было такой поддержки местного населения, общей культуры и истории

- Я настаиваю на тезисе, что оккупация и люди в оккупации всегда одинаковы. Речь даже не о Второй мировой войне, а об истории всех войн, когда одно государство оккупирует другое. Мы можем найти в истории похожие модели. Подавление герцогом Альбой протестантского бунта в Нидерландах, например. Герцог Альба подписал восемнадцать тысяч смертных приговоров собственноручно. И что началось? Он легко взял голландские протестантские города, протестанты перекрестились в католиков и писали друг на друга доносы. Виселица стояла посреди города А потом, после победы гезов, это как-то даже забылось.

Нацистская оккупация Австрии: абсолютная языковая близость, очень похожие истории. Одни австрийцы ушли в партизаны, другие писали доносы, радовались Гитлеру, переименовывали улицы в его честь. Франция в оккупации вела себя точно так же ещё и хуже, если судить по документам.

Когда Шарль де Голль освободил страну, нужно было решать, что делать с коллаборантами. И когда он ознакомился с материалами, понял, что ничего с ними не поделаешь их слишком много. Французское сопротивление не было таким массовым, как коллаборационизм. И тогда Шарль де Голль сказал: "Франции нужны все её дети".

Поэтому формы сотрудничества, предательства, согласия на насилие, стокгольмский синдром присущи всем оккупированным территориям, во все времена и во всех культурах. История оккупации это всегда история личного выбора. И не факт, что в этот день он будет моральным и правильным, а на следующий день не окажется чудовищным.

Мы, к сожалению, смотрим на оккупацию сталинскими глазами, сквозь призму советской историографии. "Пособники предатели", надежда на героическое сопротивление или наоборот восприятие всех, кто живёт на оккупированных территориях, как жертв.

На самом деле истории оккупации во Второй мировой войне были настолько нелинейными, настолько поликазуальными, разными стилистически, что уложить их в одну схему не получается. Но мы об этом не говорили никогда. Поэтому сталинская формула превалирует и мы ею пользуемся, потому что другой нет, и другого взгляда на человека внутри войны тоже нет.

- Украинцам боснийский писатель Миленко Ергович недавно посоветовал ни в коем случае не возненавидеть русских. Возможно ли это? У вас получается?

- Я вообще не должна отвечать на этот вопрос. Потому что, с одной стороны, я всё время призываю всех не обобщать. Я понимаю, что не все русские одинаковы, что они точно так же находятся в наркотической зависимости от телевизора, что обыватель имеет право не разбираться в тонкостях политических игр. Я осознаю все эти вещи и должна применять Но пока что не могу. Не готова. Однако это не острая ненависть. Я хочу после победы какое-то время вообще не знать, как там дела. Для меня это уже хороший способ не ненавидеть. Пока не уверена, смогу ли пойти дальше.

- Поговорим о словах. Сейчас много спорят о терминологии: оккупанты, сепаратисты или "ополченцы", гражданская война или оккупация. Вы предлагаете выкинуть из речи даже "Донбасс". Насколько важно, какими словами мы говорим об этих людях, местах и событиях?

- Критично важно. Слова важны. У Витгенштейна, кажется, было, что слова думают за нас, формируют структуру нашего мышления. Это нам так кажется, что мы управляем словами. На это мы и попались, с этого всё началось. Помните, что выход там, где вход? Вот и нам нужно найти выход там, где был вход: избавиться от слов, которые нам навязали в процессе подготовки вооружённой агрессии.

Гражданской войны в стране нет. Вспомните Славянск: "форпост русского мира", "сталинград нашего петербурга", "уйдите за поребрик" Сегодня там маки и марш вышиванок. Это не значит, что там всё тотчас же стало хорошо. Но партизанской войны там нет! Если бы это была гражданская война, то после освобождения Славянска все недовольные взяли бы в руки оружие и пошли в лес. Но этого нет. И в Краматорске то же самое. Подвозили специально обученных людей, чтобы они бросались под танки. Теперь там один из самых больших маршей вышиванок на освобождённых территориях. А Мариуполь! Помним все события прошлого года? Теперь это один из самых патриотичных городов. Понятно, что "излучатель Эрнста" достаёт и туда, но ни гражданской войны, ни партизанских отрядоов нет!

- Каких еще слов нужно избегать?

- "Сепаратисты". Очень важно отказаться от этого слова, особенно в разговорах с Западом. Хорошо, что в Украине их хоть повстанцами не называют, как на российском телевидении. Я и от "террористов" бы отказалась. Ну, зачем называть полицаев террористами? Таких людей во время Второй мировой называли полицаями: пришёл оккупант, и они пошли к нему в услужение. Гауляйтеры, предатели вот уместные слова. Полицаи уходили в обозе с нацистами, и эти уйдут так же.

- Вы говорили, что у нас не говорят "солдаты", а говорят "воины"

- И мне это очень нравится. Солдаты это пушечное мясо, которое не нужно беречь. Воины это что-то, чем мы очень гордимся, что бережём, чему поклоняемся. Наши воины это такое народное звание.

- А возможно ли обойтись без языка вражды, когда говоришь о людях, которые разрушили твой дом?

- Нужно понять, с кем язык вражды оправдан, а с кем нет. По отношению к агрессору язык вражды правильный язык. Ведь это враг, разрушивший мой дом. Язык вражды по отношению к оккупанту это тоже оружие, и оно нужно, по крайней мере, до победы. А дальше нужно думать.

- Смогут ли жить в одной стране украинцы, воевавшие друг против друга? И если не смогут, то что?

- Смогли же после Второй мировой войны украинцы, воевавшие друг против друга, жить в одной стране? Никто и вопрос не ставил, что не смогут.

- Но простили ли они друг друга?

- Хороший вопрос. В той сталинской правде, в советском порядке рассуждения о войне нет, не простили. А в окопной, настоящей военной правде, о которой знали прекрасные писатели Виктор Астафьев и Николай Никулин, они друг друга простили. А себя нет. Как ни странно, они даже немцев в каком-то смысле простили, а к себе остались строгими и безжалостными. Многие люди, которые прошли войну, не любили о ней рассказывать. И почти не говорили. Но непрощения у них не было.

В Киеве украинцы убивали украинцев. Во Львове украинцы убивали украинцев. Было. Жили после этого. Другое дело, что слова прощения не были сказаны. Вот это очень плохо. Но жить все вместе смогут буквально через день после победы это не вопрос.

- А вы готовы простить? Как это сделать?

- Я не Господь Бог. Знаю, что если человек взял в руки оружие, то он преступник, и по закону должен быть наказан. А тех, кто не брал в руки оружие, но поддерживал оккупантов, я постараюсь воспринимать как тяжело заболевших. И буду прилагать усилия, чтобы разговор с ними снял травму наркотического бреда. Чтобы самые важные вещи с ними проговаривались сейчас, а не через пять поколений.

Очень важно для заражённых "излучателем Эрнста" людей переснять хронологию событий. В их голове она изложена кремлёвским языком: "Киев напал". Мы точно знаем, что было не так, но многие в зоне оккупации верят в "злобную хунту". Нужно переснять историю: первого марта было вот это, второго это. И этот фильм должен уже сниматься и быть готовым, чтобы вместе с победой он сразу пошёл в прокат.

И важно понимать: нет никаких "мы" и "они". Все люди хотя бы раз в жизни остро заблуждались, поддавались искушению, совершали то, о чем стыдно говорить и вспоминать. И масштабы этого "однажды" каждый измеряет для себя сам.

- Недавно вы сказали, что носите в кармане ключи от донецкой квартиры

- В сумке. Могу показать.

- Каким должен стать Донецк, чтобы вы туда вернулись?

- Должна быть закрыта граница с Российской Федерацией, выведена техника, на границе должны стоять украинские пограничные войска. Собственно, всё. Мне достаточно. Автомат Калашникова моментально превращается в палку-копалку, когда выстрелят последние патроны. С этого момента всё в наших руках.

[Певчий]

Светлана Ветрова

Британия передаст ВСУ беспилотники Malloy T150, способные доставлять тяжелое оборудование войскам на передовой - Sky News.

[Kosack]

Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 років від народження. Вчився в радянських школах, закінчив філософський факультет Московського університету ім. Ломоносова. Викладав у школі, сидів у тюрмах і таборах, працював на заводі. Зараз працюю слюсарем-монтажником 4-го розряду.

Мене вчили і я вчив, що це хлібом єдиним живе людина, що сенс життя в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.

Хто я? Для чого я? Який я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.

Сьогодні думаю:

1) Я українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як «советский человек», і, передусім, як українець, я «громадянин світу», не як безбатченко-космополіт, а як українець.


«Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер і трави, і води.

В годину щасливу і в радості мить

Любіть і в годину негоди».

В. Сосюра.


Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови...

2) Я для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народ/ достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, мололо та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.

3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.

Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.

Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.

І чи не злочином годилося б кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом. В.І.Ленін у різних працях з національного питання називав тих росіян, хто зневажливо ставився до розвитку національних культур, мов, імперіалістами, негідниками, вихованими в дусі найпідлішого хамства, катами, лакеями царизму, великоруськими шовіністами. А представників малих, гноблених Росією народів, що прагнули, на шкоду рідній мові та культурі, запроваджувати російську великоруськими держимордами.

Я інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального добробуту та культурного розвитку вєтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі неповинне бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів. Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить в міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема його частка донбасівці, вносив свою лепту в скарбницю світової культури...

Мова одна з основних ознак нації. Мова фундамент культури. Рідна мова найдорожчий скарб народу, підвалина інтелекту, основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина. Вмирає мова вмирає культура. Вмирає культура припиняється прогрес. Історію починають творити нерони, бісмарки, мусоліні, гітлери, сталіни, маоцзедуни. А яка то історія всім відомо.

Сумно і моторошно стає на душі при аналізі того, що бачиш навкруги. Цілковита байдужість до всього прекрасного, святого, людського. Українські театри позакривались, і ніхто за ними не сумує. Самодіяльність молоді зводиться до гітари, слухання електромузичних інструментів у ресторані, на танцмайданчику, в запису на магнітофонну стрічку. Люди майже ні в що на вірять ні в Бога, ні в комунію. Забули старі й не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, коляди, щедрівки, купальські пісні тощо. А що лишилося? Бездумне сидіння біля блакитного екрана, ходіння в кіно, пляшка, розмови без кінці про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні бувальщини.

У чоловічому товаристві процвітає лайка незважаючи на вік та родинне оточення. Часто син гне на батька триповерховим матом і одержує відповідь у тому ж ключі...

А в людей розумової праці, людей із освітою, в інтелігентів які клопоти? Чим вони займаються у вільний від роботи час? Найкраще я знаю вчительський цех. У них перевірка зошитів, ходіння до батьків відстаючих учнів із проханням посилити контролі» (примушувати вчити уроки, заборонити ходити в кіно та дивитись телевізор, не дозволяти читати книжки не за програмою), домашнє господарство, хатні роботи, «підвищення ідейного рівня та ділової кваліфікації».

У технічної інтелігенції та працівників науково-дослідних установ робота часто триває й після кінця робочого дня, зокрема, проводяться обговорення виробничих проблем. Технічна інтелігенція та науковці зайняті читанням численних журналів, газет, сидять біля блакитного екрана, за шаховою дошкою... Зараз модно знати усе на світі. І які звірі та птахи водяться на найвіддаленішому острові, версії про смерть Гітлера, чи були у нього двійники, співчувати долі Нікоса Теодоракіса, Анджели Девіс, знати, що є навіть пташине молоко... Усе знати. А для чого? Відповідь одна: «А як же? Треба знати». І голосуючи за резолюцію «Свободу Анджелі Девіс!», «Свободу і незалежність народу Анголи!» чи «Свободу Бангладеш!», люди з освітою, керівники підприємств чи установ не помічають того, що коїться поруч: умирає рідна мова, інтелектуально калічаться мільйони людей, у тому числі вони самі та їх рідні діти. І ніхто, ніколи, ніде не порушує цих проблем. Чому? Через брак знань? Не думаю. Невміння логічно мислити? Не віриться. Найскоріше через оте всезнайство, через масовий потік розважальної інформації, через невміння зосередити свою увагу на живому конкретному ділі, через байдужість до долі рідного народу.

Схоже на те, що сьогоднішній інтелігент розтринькує свою енергію та знання для натоптування власного черева та на втіху бюрократів і чиновників, на погибель своїх годувальників українських трударів серпа та молота. Тяжко повірити, що хтось із інтелігентів думає, що стипендію, професуру, аудиторії та лабораторії їм, колишнім студентам, дав якийсь корифей усіх наук чи група мудрих мужів. Адже кожен розуміє, що то матеріалізована праця селян, робітників, працівників сфери послуг. Внесок українських трударів був і є чи не найбільшим у цілому СРСР. І за ті жертви, що їх приніс український трудовий люд (добровільно чи примусово немає ніякої різниці), інтелігенція, у тому числі українською походження (українською її не назвеш бо їй чужими стали українська культура, традиції, мова) платять йому зневагою, презирством.

Мабуть, ніколи раніше українська інтелігенція в цілому на була такою чужою та відірваною від трудящих (робітників та селян), як це можна спостерігати у нас на Донеччині сьогодні.

Тяжка була доля робітників та селян на Вкраїні до революції. Вони працювали в полі від зорі до зорі, народжували, годували та виховували по 812 дітей, передавали нащадкам надбання попередніх поколінь. Нелегка була й праця робітників. Я не збираюся ідеалізувати минуле, але то є факт, що народ жив не хлібом єдиним, творив пісні, танці, казки, легенди, яких і набралось у мас сотні тисяч. У роки мого дитинства ще живі були вечорниці, Тихого літнього вечора можна було чути пісні дівчат та парубків у моєму рідному хуторі Їжівці, доносились вони до мого вуха й із сусідніх сіл Клинового, Віролюбівки, Олексієвого-Дружківки. Щодо праці, то сьогоднішні колгоспники працюють не менше, коли не більше. Праця на колгоспному полі чи фермі на присадибній ділянці, біля власної худоби, птиці, ходіння чи їзда на базар, купування, діставання, будівництво... Усе практично забирає весь час, і для інтелектуального життя, навіть для відпочинку, його залишається обмаль. Робітники переважно затрачають менше фізичних зусиль, але робота черги переїзди теж забирають багато часу і тому культурний рівень як у селі, так і в місті стає все нижчим: пісні не почути, хіба що на весіллі, хрестинах чи проводах у солдати після чарки. Палаци культури, клуби тільки демонструють кінофільми та іноді влаштовують танці. Молоді в селах майже немає.

Може, я не в змозі побачити великих зрушень, піднесення культурного рівня народу, колективної відповідальності, патріотизму, високих моральних якостей трудящих та інтелігенції? Може, я дивлюсь на життя через чорні окуляри? Багато разів ставив свої спостереження, думки, під сумнів, шукав помилки у висновках, що викладені в цих замітках, і не знаходив виправдання баченому, не зміг уявити собі райдужного майбуття. Усе, що стосується культури в сьогоднішньому житті, мені здається беззмістовним, безглуздим. А майбутнє уявляється трагічним та пустим.

А, може, так і треба? (Кожен за себе, а Бог, зїзд чи пленум за всіх). Може, це є логічним шляхом розвитку культури на Донеччині на сьогодні? Так ні ж. Не може так бути...

[Kosack]

Я не вірю в богообраність будь-якого народу, не вірю у великість народів та мов, не вірю в злиття народів, не вірю, що через 10, 100 чи 500 літ мого українського народу не буде. Як інтернаціоналіст я щиро бажаю богообраному народові (єврейському), великому російському та всім іншим народам всього світу жити на рідній землі, працювати на благо своїх народів, підвищувати кількість науковців до 15, 20 чи 50 відсотків. Хай кожний народ допомагає іншим, у тому числі моєму українському, але не шляхом «інтернаціоналізації» Донеччини, не шляхом злиття націй, направлення в Донбас спеціалістів з Ленінграда чи Новосибірська, а українських спеціалістів у Казахстан чи на Урал.

У мільйонів людей не може не пробудитися цікавість, розуміння, а потім і свідоме праця на ниві піднесення рідкої культури, почуття Людської гідності та національної гордості. Я вірю, що така свідомість неминуче прийде в мою Донеччину. І хотілось би, щоб це сталося якомога швидше.

Українська мова не вигадка буржуазних націоналістів, не польська інтрига, не результат чи прояв антикомунізму. Це мова живого 40-мільйонного народу. І, на жаль, тепер, в епоху розквіту націй та національних культур, часто насильно впроваджуються слова, що Не відповідають нормам української мови. Наприклад: площа, площадка, процент, ботинки, лимон, девять годин десять хвилин, кофе натуральне, носки чоловічі і т. д., у той час, як є майдан, відсоток, черевики, цитрина, десять на десяту, кава, шкарпетки. Боротьба за чистоту мови для українців Донеччини, де надзвичайна різноманітність зайшлого елементу набуває особливого значення, і повинна б стати основою в боротьбі проти асиміляції.

Основою ж культури будь-якого народу, повторюю, є його рідна мова. Багата, колоритна, милозвучна, мелодійна українська мова, яку народ проніс через віки поневірянь, принижень, декретованих знищень, зневаги, у Донеччині служить зараз лише незначному відсоткові людей і тільки для хатнього вжитку. Українська мова цілком витіснена з вузів, науково-дослідних установ. Не чути її на підприємствах, у школах, дитячих садках численних міст. Зникає вона навіть уже і в селах. Чи можна при такому становищі говорити про розквіт, культуру? Свобода і культурний рівень народу основа прогресу, справжнього людського життя...

У часи свого панівного становища в імперії російська мова була поширена серед інородців і служила знаряддям для знищення «собачьих наречий». Тепер же в СРСР нема загальнодержавної мови, нема обовязку вивчати російську мову (вона вивчається добровільно). Російська мова є тільки знаряддям порозуміння естонця з вірменином, якута з молдаванином. Вона потрібна для того, щоб заощадити кошти і не перекладати якусь наукову працю з української на киргизьку мову чи з англійської на 100 мов народів СРСР, якщо та праця зацікавить всього 1015 спеціалістів у кожного народу. Знання російської мови дозволяє швидше й ширше знайомитись із надбанням у галузі науки, культури, мистецтва різних, особливо малочисельних народів СРСР. Твердження, що російська мова краща, вища, більша, могутніша за українську, литовську, киргизьку чи аварську це шовінізм. А такі твердження досить часто трапляються в газетах, по радіо, не кажу вже про їх побутування в розмовах, зокрема в нас, на Донеччині,

У нашому регіоні, наскільки я знаю, університет та всі інші вузи послуговуються російською мовою. Чи нормально це? Очевидно, що ні. Кожна окрема людина вправі вибирати собі мову і місце проживання, але мовою університету, вузів мусить бути мова суверенної держави, якою є Україна, Естонія, Італія чи яка інша країна.

Людей, що живуть на Донеччині І зневажають український народ, можна порівняти з колоністами і плантаторами, якими були, наприклад, іспанці чи англійці в Америці, Індії, Австралії в XVII ст., німці, болгари, греки на землях запорізьких козаків, у тім числі на Донеччині (з ласки Катерини II у XVIII ст.)...

Я за те, щоб українські хлопці та дівчата вчились у Москві, Тбілісі, Ризі, у Парижі чи Лондоні. Хай би знали різні народи, їхні мови, культури та несли свої надбання рідному народові, як то робили Т.Шевченко, М.Лисенко, І.Франко, Расул Гамзатов, Ганді, Хо Ші Мін та багато інших передових діячів українського та інших народів. Вони пізнавали чужу, часом вищу, культуру, щоб нести свої знання рідному народові, підносити його культурний, суспільно-політичний та науково-технічний рівень.

Я й за те, щоб у донецьких вузах навчалися росіяни, грузини; вєтнамці, юнаки та дівчата інших народів. Це зближує народи, взаємозбагачує їх. Але вони у вузах Донеччини повинні вчитись українською мовою. Тільки тоді вони одержать не лише знання за фахом, а й пізнають наш народ, його культуру, його звичаї та понесуть свої знання про Україну своїм народам.

Тільки жалюгідним покидькам байдуже, де жити, кому служити. Вони за гроші готові продати і рідну неньку. Справжній патріот, навіть коли він не живе на своїй землі, служить своєму народові, боліє його болями, зичить йому безсмертя і в міру сил та можливостей працює для нього. Яскравим прикладом цього можуть служити вірмени всього світу, особливо їхня інтелігенція.

Не можна собі уявити, щоб англійський уряд чи будь-хто відкрив у Лондоні французькомовний чи німецькомовний університет чи вуз, в Іспанії англійський, в Москві чи Ярославлі якийсь неросійський. А в Донеччині всі вузи (підкреслюю всі!) російськомовні...

Виховувати свідомих громадян і патріотів на чужомовній основі це те ж саме, що зводити будову на ліску без фундаменту. Будова може розсунутись на самому початку будівництва, або й рухнути після його завершення, заваливши своїм камінням і тих, хто в ній житиме, і сусідів.

Навчання в школах повинно вестись рідною мовою дітей. Це відстоювали всі видатні педагоги світу. Хто, коли вважав, що для дітей краща вчитись чужою мовою? Зараз у Москві, Ленінграді та інших містах є спецшколи з англійською мовою викладання. Але ні один учитель тих шкіл не скаже своїм учням, що російську мову можна вчити абияк, можна її не знати. Чув, що є такі спецшколи і на Україні. Частина предметів викладається англійською мовою, частина російською, а українська вивчається як предмет. Чи багато знатимуть випускники таких шкіл з рідної мови? Мабуть, дуже небагато, або й нічого.

А найстрашніше, мабуть, становище в дитячих садках Донеччини. У містах усі вони, наскільки я знаю з розмов із батьками, вчителями, виховательками, російськомовні. Чому? Відповідь: «Так хочуть батьки». Дитина від колиски втрачає найдорожче рідну мову. І не може чинити опору. Коли доросла людина свідомо вибирає собі місце роботи, проживання чи мову, часто на шкоду своєму інтелекту чи здоровю, робить це якоюсь мірою за власним бажанням. Вона може зупинитись, змінити свій вибір, чинити опір у разі примусу. А дитина нічого не може. Цей процес схожий на інтелектуальну кастрацію. Тут щось подібне до того, як вихолощують молочних поросят чи бичків, щоб одержати з них більше мяса. Із них виростуть люди байдужі до всього людського, виростуть шукачі обяв; «Требуются рабочие. Зарплата 200300 руб., «Обьявляется конкурс на замещение вакантной должности... кандидат, доктор наук». І інтелектуальний кастрат за дрібну монету зрадить свій народ, покине батьківщину, позбавить батьківщини рідних дітей, усе покине, йому все одно, кому служити, аби мати більше матеріальних благ, посідати вищу посаду, заслужити орден чи медаль.

Патріотизм, національна гідність, любов до свого народу, свого міста, села, любов до рідного слова, до рідної пісні, природи, історії ось зерна, які ми повинні б сіяти в душі дітей і в сімї, І в школі, і в комсомолі, і через літературу, кіно, телебачення. А на Донеччині сходи цих зерен безжалісно, по-варварському знищуються, І виростає а душах дітей чортополох (міщанство, дармоїдство, хуліганство, пияцтво)...

Українці, що народились і виросли на Донеччині, соромляться признатися, що вони українці, соромляться говорити українською мовою, бо їх називають «хохлами», «бандерами»... Ні, таке становище не мав нічого спільного з інтернаціоналізмом...

Я не хочу асимілюватися, не хочу стати безбатченком. Я не хочу, щоб асимілювались росіяни, греки, татари, євреї. Хай кожний народ живе на своїй землі, творить у міру своїх сил культуру, множиться і дія на користь всього людства, у братній співдружності (а не як держиморда). Я категоричною проти «добровільної» асиміляції українців, зокрема моїх земляків-донбасівців...

Історія найдійовіший, найефективніший засіб формування національної самосвідомості, національної гордості. Особливо багата патріотизмом, лицарством, звитяжною боротьбою, демократизмом, республіканськими традиціями історія нашого народу. Історія ж українського народу поки що недоступна не лише молоді, а й спеціалістам, зокрема вчителям. Хочеться сподіватися і вірити, що незабаром вийде правдива, наукова історія України, історія Донеччини, історія кожного міста, а той села. Можна думати, що матеріали вже підібрані, опрацьовуються. Свідченням того є 4-томна «Радянська енциклопедія історії України». «Історія міст і сіл УРСР», зокрема Донецької, Луганської областей та інших...

Донеччина це шоста частина всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку , або ганебним, холероподібним, коли й інші райони підуть шляхом байдужості до національної культури та мови. І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, а чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди. Зараз проявляється дивовижна, можна навіть сказати. злочинна байдужість у питаннях мови та культури, самі в тій царині людських взаємовідносин, куди віками було спрямоване вістря ганебної моралі польської шляхти, католицької церкви, російського царизму.

Ми не можемо задовольнятися формулою «народ не помиляється», народ хоче російськомовних шкіл, вузів, начальників чи кондукторів у трамваях тощо. Шляхом пропаганди та агітації ми повинні боротися за утвердження людської гідності і національної гордості.

Національна питання на Донеччині, на мою думку, не розвязане. І розвязане воно буде лише тоді, коли кожен українець буде свідомий того, що належить до свого народу, для нього живе, за нього бореться. Коли кожен чужинець поставить перед собою запитання: «Хто він? Для чого він на донецькій землі? Колоніст? Заробітчанин? Емігрант? Незамінний бажаний спеціаліст чи нахлібник дармоїд на шиї «братнього» народу?» Коли кожен, хто прийшов непрошений на чужу землю, буде поважати український народ, або нехай перебирається на свою батьківщину. Коли доброзичливі щодо українського народу чужинці на Донеччині матимуть свої національно-культурні товариства, газети, книги рідною мовою, дитячі садки та школи (російські, грецькі, білоруські, вірменські та ін.). Прикладом для нас може служити Закарпатська область, де мадяри, румуни, росіяни мають свої школи, гуртки самодіяльності тощо. Прикладом можуть служити і товариства, які мають українці Польщі, Чехословаччини, Канади та інших країн.

Зараз газети, радіо, інші засоби інформації закликають кожного активно втручатись в громадські справи, боротись із хуліганством, пияцтвом. Я вважаю, що національна безликість, моральна порожнеча, тваринне життя хвороби незрівнянно тяжчі від алкоголізму чи пияцтва і в значній мірі є причиною останніх. Тому вістря пропаганди та агітації повинно бути спрямоване в першу чергу проти них. А якраз цього нема ні в газетах, ні по радіо, ні в літературі.

Олексій Іванович Тихий. Вчитель.

1972 рік.

[zeroman]

- - - Добавлено - - -

- - - Добавлено - - -

- - - Добавлено - - -

- - - Добавлено - - -

- - - Добавлено - - -

[Мон]

Ай да лошадь!
Класс!
Ждем следующих выс**ов. Может, договорится до передачи Меркавы или других танков, или еще чего))))

[Певчий]

Роман Доник

Вчора не було стовідсоткової впевненості, тому нічого не писав. Але вже є підтвердження, тому з ранку трохи приємного. В смузі ОУВ "Слобода", артилеристами знищено РЛС 9С36 (радіолокаційна станція підсвічування цілей і наведення ракет ЗРК 9К317 «Бук-М2»).
Крім цього на Харківщині втрати ворога танки - 2; БМП-6; БТР-1; автотранспорт - 30; недолюдів - 42 шт.
Але треба розуміти якими зусиллями дається це все збройникам. По нашим захисникам здійснили два авіаційні удари, один ракетний удар. 38 артилерійських обстрілів. Спроби атакувати та контратакувати там де окупантів потіснили. Ворог успіху не мав. Росіян потрохи, але добряче тиснуть на Харківщині. Доброго ранку, незламні.

Юрій Мисягін
Партия 155-мм артиллерийских снарядов для американских гаубиц, доставленная очередным военным транспортником ВВС США, прибыла в Украину.





Юрій Мисягін
Руководство завода «Азовсталь» в Мариуполе сообщило, что 5 бомбоубежищ на территории предприятия способны выдержать прямое попадание ядерного боезаряда.
Об этом заявил генеральный директор ЧАО «Металлургический комбинат «Азовсталь» Энвер Цкитишвили в интервью BBC.
Он отметил, что руководство начало задумываться о бомбоубежищах еще в 2014 году, когда Мариуполь попал под обстрел тяжелой артиллерии.
Гендиректор добавил, что минимальная толщина между поверхностью земли и потолком подземных тоннелей составляет 8 м. Но, по его словам, это коммуникационные тоннели, которые являются переходами между разными бункерами, а сами бомбоубежища находятся глубже.

[SirEugen]

Сотник жжет напалмом ( бесподобно!):

"Путлокомандующий" объявит не всеобщую мобилизацию, а какой-нибудь "дополнительный набор в ВС РФ". Он не способен называть вещи своими именами.

[igor_ua]

- До тех пор, пока там работает "излучатель Эрнста" (российское телевидение, по имени главы Первого канала Константина Эрнста, - авт.), нам нужно понимать: мы общаемся с людьми, системно употребляющими тяжёлые наркотики. И с нами говорят не они, а болезнь тяжёлая, жестокая. Мы представляем себе, как выглядит наркоман во время приёма и ломки: рациональные аргументы в таком состоянии не действуют.

Поэтому сейчас наша главная задача убрать наркотик. "Заместительная терапия" - переключение на украинские каналы не главное: людям, находящимся в состоянии тяжелейшей информационной интоксикации, нужно время тишины. Для оккупированных территорий критически важно ликвидировать российский сигнал. Таким образом, мы добьемся снижения количества "зараженных".


Если ты включаешь ящик, а там ничего нет, то нужно заказать антенну или найти информацию в интернете целое дело. Так мы отсеиваем большинство. Конечно, останутся активисты в поисках Lifenews, но у них сузится поле для трансляции агитации. Снизив уровень интоксикации, можно и нужно начинать разговаривать. Но не в момент болезни.

Почитав эту статью я понял, что она не очень то понимает суть. А суть как раз в русской самоидетнификации. А мелкие украинские села не имеют никакого веса. А в городах от 20 000 оккупированной части ОРДЛО русских от 40%. Это только тех, кто себя этнически так идентифицирует. Еще советские социологи выяснили, что в смешанных браках в УССР дети больше идентифицировали себя как украинцы. Но этническая идентификация может не коррелировать с культурной. И хотя русские были в статистическом меньшинстве (но очень крупном) это было доминирующее меньшинство, это было общество где "приличным" считалось иметь российский вектор. Я делал статистический анализ, так по Луганской области все вообще идеально сходится: в оккупированных городах от 35 и выше процентов русских, в освобожденных менее 30% русских. Не учитывая фактор крупной русской диаспоры невозможно ни разобраться с ситуацией в ОРДЛО ни продумать стратегию на будущее.

[Певчий]

Оперативний: ЗСУ
Сергій Братчук повідомляє, що наша артилерія спалила під Ізюмом конвой російських боєприпасів.



Последний бастион Мариуполя. Наши защитники показали территорию «Азовстали»
Крупнейшее предприятие региона разрушено вражекими снарядами.

В Запорожской области оккупанты организовали пошив формы украинских защитников, чтобы осуществлять провокации

Массовый пошив военной формы Вооруженных сил Украины организовали оккупанты в Токмаке Запорожской области.
Как сообщает пресс-служба Оперативного командования «Юг», российские нацисты намерены переодевать своих солдат в украинскую форму для осуществления провокаций на временно оккупированных территориях.

Также в командовании допускают нападения «ряженых подразделений» на линии столкновения.
В*Запорожской области оккупанты организовали пошив формы украинских защитников, чтобы осуществлять провокации * | Новости Одессы

Генштаб: украинские защитники за сутки отбили двенадцать вражеских атак на Донбассе

Оперативную информацию о ситуации на фронтах российско-украинской войны обнародовал Генеральный штаб Вооруженных сил Украины по состоянию на утро 4 мая.
Противник не прекращает ведение наступательных действий в восточной операционной зоне.

Накануне в целях разрушения транспортной инфраструктуры Украины враг нанес ракетные удары по объектам на территории Днепропетровской, Кировоградской, Львовской, Винницкой, Киевской, Закарпатской, Одесской и Донецкой областей.
На слобожанском направлении враг обстреливал из артиллерии и минометов Харьков и населенный пункт Протопоповка. Провел воздушную разведку в районе Кутузовки и Александровки Барвенковского района Харьковской области. Безуспешно пытался наступать в направлении Долгенького.
С целью сковывания действий украинских защитников оккупанты производят обстрелы подразделений наших войск на донецком и таврическом направлениях.
На лиманском направлении противник ведет наступление в направлении населенного пункта Шандриголово, боевые действия продолжаются. Враг усиливает группировку войск и активизировал ведение воздушной разведки.
Оккупанты совершали штурмовые действия в районе Попасной, боевые действия продолжаются.
В Мариуполе российские нацисты продолжают наносить удары по «Азовстали».
Всего на территории Донецкой и Луганской областей за минувшие сутки отбиты двенадцать атак врага.
В запорожском направлении враг проводил штурмовые действия в направлении населенного пункта Орехов, успеха не имеет. Так, в центральный морг Горловки доставлено более сотни тел мобилизованных военнослужащих 1-го армейского корпуса, погибших на территории Запорожской области.
Враг применял артиллерию, реактивные системы залпового огня, вооружение танков вдоль всей линии столкновения на южнобужском направлении. Активизировал боевые действия в районе населенного пункта Томина Балка.
На бессарабском направлении обстановка остается напряженной и контролируемой.
На волынском и полесском направлениях противник активных действий не проводил, признаков формирования наступательных группировок не обнаружено, как и на северском направлении.
Генштаб: украинские защитники за*сутки отбили двенадцать вражеских атак на*Донбассе | Новости Одессы

[igor_ua]

Вообще-то крымские татары против такого. Они верят и ждут освобождения от россии. А именно им принадлежать должен Крым. И они хотят быть в составе Украины. Об этом они сами говорят через своих лидеров.

Освобождение Крыма возможно, но это не перспектива ближайших лет. По крайней мере пока, без появления каких-то факторов которых сейчас нет.

[Певчий]

[Певчий]

[Певчий]

Артилеристи угруповання військ "Південь" не дозволять ворогу непомітно пересуватися по українській території та завдавати ударів по місцевому населенню.

Луганский Партизан

По нефтебазам рассийским прошёлся «Священный огонь», в приграничных районах с Украиной. Теперь надо пройтись по военным аэродромам рассии, с которых взлетают самолеты, что бомбят нас.