Пробач, випадковосте, що зву тебе неминучістю.
Пробач, неминучосте, якщо все-таки помиляюсь.
Не гнівайся, щастя, що приймаю тебе за власне.
Даруйте, померлі, що память про вас завмерла.
Пробач мені, світе, за безмір і мить, коли я прогледів їх зміст.
Пробач мені, перше кохання, що нові заступили тебе почування.
Простіть мені, далекі війни, що додому приношу квіти.
Перепрошую рани відкриті за поколоті пальці у житі.
Перепрошую тих, що волають з безодні, за пісні, що звучать сьогодні.
Перепрошую всіх людей на вокзалах за сон о пятій ранку.
Даруйте, затравлені мрії, що ще сміятися вмію.
Даруйте мені, пустелі, що ріки води вам не стелю.
Ти, яструбе, роками самотній, без руху у клітці самій,
Що поглядом цілиш у цятку ту саму,
Даруй мені, навіть якщо ти опудало птаха.
Даруй мені, зрубане дерево, за чотири ніжки до столу.
Даруйте, великі питання, за відповіді маленькі.
Правдо, не приділяй мені стільки уваги.
Пошано, вияви великодушність.
Стерпи, таємнице буття, що нитки я смикаю з твого шлейфу.
Не скаржся, душе, що не завжди тебе дослухаюсь.
Перепрошую увесь світ, що не можу бути скрізь і всюди.
Перепрошую всіх, що не вмію кожним і кожною бути.
Знаю, що допоки живу, виправдань для мене не буде,
Адже сама собі утруднюю шляхи.
Не сердься на мене, мово, що позичаю слів патетичних,
А потім над ними працюю, аби здавались простими.
Віслава ШИМБОРСЬКА
Пробач, неминучосте, якщо все-таки помиляюсь.
Не гнівайся, щастя, що приймаю тебе за власне.
Даруйте, померлі, що память про вас завмерла.
Пробач мені, світе, за безмір і мить, коли я прогледів їх зміст.
Пробач мені, перше кохання, що нові заступили тебе почування.
Простіть мені, далекі війни, що додому приношу квіти.
Перепрошую рани відкриті за поколоті пальці у житі.
Перепрошую тих, що волають з безодні, за пісні, що звучать сьогодні.
Перепрошую всіх людей на вокзалах за сон о пятій ранку.
Даруйте, затравлені мрії, що ще сміятися вмію.
Даруйте мені, пустелі, що ріки води вам не стелю.
Ти, яструбе, роками самотній, без руху у клітці самій,
Що поглядом цілиш у цятку ту саму,
Даруй мені, навіть якщо ти опудало птаха.
Даруй мені, зрубане дерево, за чотири ніжки до столу.
Даруйте, великі питання, за відповіді маленькі.
Правдо, не приділяй мені стільки уваги.
Пошано, вияви великодушність.
Стерпи, таємнице буття, що нитки я смикаю з твого шлейфу.
Не скаржся, душе, що не завжди тебе дослухаюсь.
Перепрошую увесь світ, що не можу бути скрізь і всюди.
Перепрошую всіх, що не вмію кожним і кожною бути.
Знаю, що допоки живу, виправдань для мене не буде,
Адже сама собі утруднюю шляхи.
Не сердься на мене, мово, що позичаю слів патетичних,
А потім над ними працюю, аби здавались простими.
Віслава ШИМБОРСЬКА
Комментарий