ПОЧЕМУ В 1932-33 г. УКРАИНЕЦЕВ ИСТРЕБЛЯЛА САМАЯ ОСОБООПАСНАЯ СЕКТА ?

[Valerius]

О том, что населяли территорию Украины и России в основном разные этносы (хотя и частично с общими далеко уходящими корнями) - говорит язык, и это известно многим. Об этом - ниже.

Где "ниже"? Язык как раз говорит об обратном. И русский, и украинский - результаты развития древнерусского языка. Другое дело -генетический анализ. Древнерусский этнос был изначально неоднородным. Помимо славян (полян, древлян, кривичей, вятичей и т. д.), туда вошли и фино-угорские племена (чудь, вять, мурома). Киевская русь - это не только Киев, Чернигов и Галич. Это еще и Новгород, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленск, Полоцк. Потом государство развалилось. И было разобрано на части Золотой Ордой, Польшей и Литвой. Потом Орда развалилась, Московское государство начало экспансию, русские распространились по всему континенту за Урал и аж до Тихого океана. Ассимилируя при многие народы. И это хорошо видно генетикам. Но лично я думаю, что национальность -это не гены. Гены определяют цвет глаз, темперамент. Национальность - это культура, язык, история. Самоидентификация человека.
Простите за офф топ.

Извините, не согласен - что это за такая перепись?

Ну, про перепись я предположил. Виноват. Но вот в паспортах... Даже мой дед по материнской линии записан русским. Хотя по происхождению -поляк.

Надо смотреть не только по написанному, если есть сомнения - по человеку. Там, где заканчивается русский язык ... - согласно переписи русский язык на Кубани был языком общения менее половины населения в 1897 г...
А вот на Украинском общались аж 49 %.
Выходит, написанное в паспорте и душе - не всегда одно и тоже.

Совершенно согласен. Но язык -система гибкая. И неустойчивая. Кстати, местная мова, еще называют "балачка" -это отнюдь не современный украинский. И на язык Тараса Шевченко мало похож. Но это уже не важно. Остатки этого языка можно еще слышать от стариков, кое-где на хуторах в отдельных районах Ставрополья. Но...
Чувствую, скоро мы все на английский язык перейдем.

А российская диаспора в Украине бывает...?

В Крыму наверно?

У нас не часто можно встретить человека, который приезжая говорит на украинском, думаю.

Это точно. Хотя была у меня пациентка с Полтавы. Так принципиально по украински разговаривала со мной. А я говорил с ней по русски. Смешно получалось. Я ее не дразнил. Просто не умею.

Наверное, они стараются быть похожими на "своих". В Украине по фамилии можно ошибиться, пока с человеком не заговоришь

Ну да. У нас говорят "на Украине", "на Ставрополье" и т. д. Не ошибетесь.

"Свой-чужой" в каком смысле? В том, как часто показывают украинцев в кино или как чиновник высказывается о вкладе в победу? Что-то я не слыхал акций протеста от тех, кто считает нас "своими" Или я ошибаюсь?

Не видел я, чтоб в кино что-то обидное про украинцев показывали.

Соответственно - надо смириться с желанием "братского" народа иметь свое государство.
В этом - толерантность.

Да смирились бы, но вы "братский" в кавычки ставите, а мы -нет. Извините за мою упэртость.

[Andrij]

...результаты развития древнерусского языка.

Я знаю много похожих языков у разных народов. Например, из них мне нравится польский, да и белорусский тоже приятно звучит. Но вот родной, думаю, никто не спутает с просто похожим.

Другое дело - генетический анализ.

Все люди братья-сестры, без кавычек Так же как и каждый народ - индивидуальный, несмотря на общие для всех народов мира корни.

Древнерусский этнос был изначально неоднородным.

Украинские этносы намного древнее времен Киевской Руси, и я бы не хотел развивать эту тему.

...полян, древлян, кривичей, вятичей и т. д.), туда вошли и фино-угорские племена (чудь, вять, мурома)...

В Чернигове не думаю что было такое сильное смешение, хотя и такие случаи, безусловно, должны быть.

Киевская русь - это не только Киев, Чернигов и Галич. Это еще и Новгород, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленск, Полоцк.

Здесь я пока не готов вести разговор - есть новые исследования на этот счет. Знаю, что несмотря ни на что в селах Украины, во всех ее названиях и языке сохранилось "сердце" народа.

Потом Орда развалилась, Московское государство начало экспансию...

Поправьте если ошибаюсь, но по-моему до середины 17 в. здесь особой экспансии Москвы не было - была война с Польшей и Турцией, были Запорожская Сечь и Гетманщина, все это - пока ее не попросил помочь Хмельницкий в 1650-х. А до того - были Сагайдачный и др. военные походы. Видимо, памятуя о них сосед не спешил вмешиваться в войну с Польшей. Да и помогли не бесплатно - оригиналы "Березневых актов" "корова языком слизала" ...

русские распространились по всему континенту за Урал и аж до Тихого океана.

Ну, это Ваше право, наверное, я о Сибири и Урале речи не веду, хотя украинцев на освоение территорий "съехало" доброе государство ...

национальность -это не гены.

Возможно, хотя лично у меня другое мнение - не любил неродную мне литературу в русскоязычной школе, хотя сказки Пушкина - одни из моих любимых ...

Ну, про перепись я предположил. Виноват. Но вот в паспортах...

Это говорит о многом - почему например украиноязычное население стало россиянами в смысле этноса?

Кстати, местная мова, еще называют "балачка" -это отнюдь не современный украинский. И на язык Тараса Шевченко мало похож.

Это Вы о Ставрополье?
На самом деле, кажется, язык - точнейшая наука - в нем есть и корни и суффиксы, и окончания: поменяй в них букву, смести акцент - и язык другой. Система гибкая, но подчиняется строгим законам.
Если говорить об Украине - я не филолог, но украинца отличил бы от россиянина, думаю, и 500 лет назад.

Чувствую, скоро мы все на английский язык перейдем.

Или китайский

Это точно. Хотя была у меня пациентка с Полтавы. Я ее не дразнил. Просто не умею.

Я неукраинцев стараюсь не дразнить, хоть и умею

Ну да. У нас говорят "на Украине", "на Ставрополье" и т. д. Не ошибетесь.

Говорят "на" - теперь уже литературный язык.

Не видел я, чтоб в кино что-то обидное про украинцев показывали.

Намекну, например фраза "Сева-ль х-м не прощу", как и другое в том кино - не припоминаете?

Да смирились бы, но вы "братский" в кавычки ставите, а мы -нет. Извините за мою упэртость.

Кто это "мы-нет" - глава "забывший" 6 млн. украинцев КА воевавших с фашизмом, экс-мэр-в-кепке грозящий чем-то или люди на форуме называющие нас "хо-ми" ? На здоровье ...
Все зависит от контекста - когда человек действительно испытывает братские чувства, это видно, и ковычки ни к чему.

[Марго]

Это я вперёд забежал. Сейчас мразь оперирует цифрами в сотни миллионов. Лет через 20 (если страна ещё останется) будут миллиарды съеденных и распятый на кремлёвской звезде Солженицын. А Мигалков про это кин сымет.

Ага, теперь ясно.

Какая к буйволу эмиграция. Народ перестал плодиться и размножаться, народ начал вымирать из-за многих причин.

я думаю, все вместе, т.е. низкая рождаемость, высокая смертность и эмиграция в том числе.

[Valerius]

Возможно, хотя лично у меня другое мнение - не любил неродную мне литературу в русскоязычной школе, хотя сказки Пушкина - одни из моих любимых ...

Кроме Пушкина там мало хорошего. За редкими исключениями.

Намекну, например фраза "Сева-ль х-м не прощу", как и другое в том кино - не припоминаете?

А, в "Брате"... Так это слова плохого персонажа. Да и весь фильм - сознательно провокационный. Спорящий с традиционной моралью.

[Andrij]

Кроме Пушкина там мало хорошего. За редкими исключениями.

Да я и не знаток поэзии. Хотя, недавно читал Л. Украинку - произведения о народах севера и что для человека значит его родина. Мне понравились очень.

Почитайте на досуге, если знаете украинский.

Якутська поема

Леся Українка
Се ви питаєте за тих,
що тут застрелились на варті?
Та добре, розкажу про них,
хоч то вони й не дуже варті:
були якути-дикуни,
і мова в їх, і вчинки дикі,
хоч і небіжчики вони,
а дурні все скажу великі.
Сами скажіть, чого б їм тут
у нас при війську сумувати,
та в нас такий дикун-якут
повинен просто раювати!
Було їм досить їсти-пить,
не раз дамо і цукру, й чаю,
а навіть щоб гаразд побить,
то не було того звичаю.
Ні, гріх сказати, в нас не бють,
начальство вище близько тута,
а як там зрідка й стусонуть,
то що се значить для якута?
Бо й то сказать, який вояк
із дикуна? одно ледащо!
Але ж у нас, посвідчить всяк,
вони не скаржились ні на що.
Покірливі були, плохі,
боялись кожного, так, здуру,
бувало, плачуть, як лихі,
дитячу мали десь натуру!
Обличчя бабські, без борід,
ні бравості у них, ні зросту,
такий, скажу я вам, нарід,
що хоч бери та й скинь їх з мосту.
Було, котрий із них сидить
і туманіє, сльози в очу.
Спитає хто: «Чи що болить?»
А він одно: «Я дому хочу!»
«А де ж той дім?» «Отам, отам!
покаже навмання рукою.
Там їхати полям, горам,
лісам, великою водою».
«Чи гарна ж ваша сторона?»
було, спитаєм. «Я не знаю».
А край їх, звісно, дичина,
що ж гарного в якутськім краю?
Навчились трохи говорить
по-нашому, то все питали:
«Чого тут небо не горить?»
Зими для того дожидали.
А вже воно давно зима,
сніги, мороз чого їм треба?
«Зимою сонця в нас нема,
а тут он єсть, бач, серед неба»
І літом їм було не в лад,
як ніч надійде. «Страшно», кажуть.
А прийде свято всякий рад,
вони ж напються й спати ляжуть.
Було їм страшно від розмов:
«Велике слово, ми не знаєм»
Боялись коней і корів,
ми їх, було, й котом лякаєм
Було, як вулицею йдуть,
за руки держаться, як діти:
«На нас хати ще упадуть»
Та ми ж їх мусили й глядіти,
бо їм недовго і зблудить
з дороги, як ідуть по місті,
а вміли по лісах ходить,
по всяких нетрях звірі чисті!
Було, поплинуть по ріці
човном, як пустять їх гуляти,
а ми за ними назирці,
щоб не надумали втікати.
Вони ж причалять до ліска,
де щонайгірша деревина,
березина крива, тонка,
або де на піску соснина,
або знайдуть яке багно,
край нього моху наскладають,
вогонь запалять, порохно
якесь їдять та ще й співають.
Там-то й пісні були у них!
Кому такі складать охота?
Ми слухаєм, а далі в сміх:
зовсім рипучії ворота!
Ми в сміх, а ті якути в плач.
«Пускай нас, кажуть, пускай дому».
А ми: «Заплач, куплю калач,
та й сам ізїм, не дам нікому!»
Бувало, й шкода їх, дурних,
та вже ж не плакать з ними разом
Посміємось, питаєм їх,
про що співали. Скажуть часом:
«От на оленях їде дід,
а баба доїть олениці
А вітер засипає слід
мороз великий сніговиці»
Ми знов у сміх: «То се такі
пісні якутські? про олені?»
Вони питають: «А які?»
та й знов риплять, немов шалені.
Найгірш було їм на смотрах
та й на маневрах, на параді
(воно то й кожному на страх!
і ми, було, тому не раді).
Вони й не скаржились, а все
так говорили чудернацько:
«Ми боїмось велике се
багацько тут всього багацько»
А що вже їм зовсім не йшло,
то се солдатськая наука,
се горе вчителю було,
а їм самим пекельна мука.
Коли ж, бувало, й так почнуть
навчать товариші словами,
вони, було, або поснуть,
або кивають головами,
як пяні хоч що хоч кажи!
А потім просять дурнувато:
«Ти голову нам завяжи
багато в ній тепер багато!»
Бувало, так сами собі
стискають голови руками,
немов хтозна в якій журбі,
або завяжуть рушниками
А потім обійняв їх сум,
змарніли, зниділи дедалі.
Ми вже й не брали їх на глум,
бог з ними, що такі невдалі!
«Додому», скиглили водно,
але втікати не посміли,
сами не знали, де воно,
а розпитатися не вміли.
Уже покинули й пісні,
не хтіли спати вже й по ночах,
сиділи все такі сумні.
Були слабі я взнав по очах,
сами ж не скаржились на біль,
не взяв їх лікар до шпиталю:
«Їм, каже, їхати б відсіль,
а то ще згинуть тут від жалю,
се в них по ріднім краю жаль!»
Ну, диво, хоч би край був людський,
то ще б я розумів печаль,
а то ж і край такий якутський!
Начальство бачить, що не сплять,
на варту посилати стало
таки частенько. Що ж, стоять,
не скаржаться, мов горя мало!
Се так було, поки зима,
а потім, бач, напали страхи
по ночах знов, та то дарма!
Сказали їм: страхи не ляхи!

Лиш, як жаби заскреготять,
чи соловейко защебече,
вони від страху затремтять,
один одному щось лепече.
Сказав за те старший вояк:
«Балачки, бач, не діло варти!»
Вони тоді помовкли так,
як миші, бачать, що не жарти.
Та стали вже мовчать і вдень,
як до котрого обізвешся,
то він тобі мовчить, як пень.
Ну, вилаєш або всміхнешся
Еге ж пак, ви хотіли знать,
як пострілялись ті якути?
Я б вам радніший розказать,
та щоб те знать там треба бути.
Постріляними їх обох
знайшла їх наша зміна вранці,
були при них і гроші в мох
загорнені лежали в ранці,
розбою, значить, не було,
а ворогів вони не мали,
до того й слідство все прийшло,
що то вони сами стріляли.
Та й вразно стрелили я чув
не мучились і півгодинки
Вже ж то не поєдинок був,
які там в диких поєдинки?
Тифліс, 20.04.1904 (181)

[Andrij]

Одно слово

Леся Українка
(Оповідання тубільця з півночі)
Було їх тута три, чужих людей;
тепер нема. Один умер одразу,
як тільки що приїхав, був слабий,
такий, як дівчина, огнем все дихав,
не їв нічого, тільки сніг і лід,
і з того вмер. Другий «чужий» поїхав
кудись, не знаю, може, що додому,
а може далі, ми не розібрали,
як він казав. А третій зоставався
ще довго тут. І сам у хаті жив,
не хтів нікого. Я ходив до нього,
мій син ходив, сусіди теж ходили.
Приходили, він нам казав: «сідайте»
(так і казав по-нашому, навчився
і цього слова, й інших слів багато).
І ми сідали, він давав нам чаю,
і до вогню пускав, і так давав
що-небудь, що просили, тільки часом
нічого не було, то так сиділи:
він в книжку дивиться, а ми на нього.
І довго так, аж поки нудно стане.
А спати не давав у нього в хаті.
Казав: «Ідіть, я буду спати сам,
я буду сам», і так покаже палець
один, що так один він буде в хаті.
І вже тоді, як хто не йде, він візьме
за плечі й виведе за двері геть.
Не бив, а так виводив він ніколи
не бив нас. Як лихий бував, тоді
кричав, ногами тупав, щось багато
по-свойому балакав, тільки ми
того не розуміли. Часом так,
хтозна-чого він сердився «чужий»,
його не розбереш Ну, все ж був добрий,
не то що наш «тойон». У нас казали,
що, може, він дурний, того і добрий.
Але ж дурний хіба на книжці знає?
Він знав, куди і звідки річка йде,
і хто від чого хворий, хто умре,
хто видужає. Він багато знав,
дурний того не знає. Ми питали,
чи він розумний, і чи в нього дома
усі такі. То він сміявся тільки,
нічого не казав, не вмів сказати,
а може, не хотів. Він потім знав
багато говорити і пісень
навчився наших, дивиться на книжку
таку, ще сам зробив, і так співає,
як ми колись співали, геть до слова.
А пастки ставити і невід затягати
не вмів і не навчився, хоч і хтів.
Морозу він боявся. Рідко-рідко
виходив на мороз. Тоді, як сполох
бувало видко, він тоді виходив,
хоч і мороз, любив на те дивитись.
У їхній стороні нема такого.
У їхній стороні й зимою сонце
і щось таке росте, що в нас нема,
і різне єсть таке, що ми не знаєм.
Він нам хотів про все те розказати,
але у нас те все ніяк не зветься
казав «чужий» нема в нас слів таких.
Він нам по-свойому казав слова,
як зветься це і те, я знав тоді,
тепер забув давно було, старий я,
тоді ще молодий був. І «чужий»
був молодий, а борода велика
Ще поки був здоровий, не така
була та борода, а як заслаб,
то виросла така, що аж по пояс,
так наче в казці В нас таких немає.
Він довго був слабий, казав, від того,
що сторона йому чужа. Хто знає?
Він їв, і пив, і спав, все, як здоровий,
казав: «Нічого не болить». А схуд
і перше все лежав, дивився в стіну,
ні з ким не говорив і виганяв,
як хто приходив в хату. Потім раз
прийшов до нас у хату сам. Багато
казав нам і співав своїх пісень,
все про таке, що в нас його немає,
ми слухали, а потім всі поснули.
Прокинулись він плаче. Ми питаєм:
«Що хто тобі зробив?» «Ніхто нічого».
Так і пішов, і більше не приходив.
А ми ходили часто до «чужого»,
як він лежав. Він вже не був лихий,
не виганяв нікого, тільки часто
так якось плакав, і сміявся разом,
і все хотів одно якесь там слово
нам розказати так, щоб зрозуміли,
казав, що легше буде, як розкаже.
А ми таки того не розбирали,
то щось таке, що в нас його нема.
Не раз казав, що якби те одно
йому хто дав, то він би був здоровий.
Питали ми, чи то яка ростина,
чи звір, чи птиця, страва, чи одежа.
Казав, що ні. Раз батько мій сказав:
«Якби тут був твій батько або мати,
брат чи сестра, чи жінка, певне б, ти
тоді здоровий був, це ж, певне, їх
немає тут, і може, й звуться так,
як в нас ніхто не зветься?» Він подумав,
а потім головою покивав
і каже: «Ні, ще гірше б я журився,
якби й вони усі були в цій пущі,
якби й вони без того пропадали,
без чого я тут гину» Батько мій
спитав його: «А в вашій стороні
того багато є?» Він знов подумав,
такі якісь у нього стали очі,
як в оленя, що на морозі плаче.
«Ні, каже, в нас його теж небагато,
ми більше мучимось, коли б здобути,
ніж тішимося з нього, але все ж
нам часом хоч здається, що вже маєм
хоч трошечки, або от-от здобудем,
або хоч забуваєм, що нема.
Але ж ми живемо хоч трохи
ну не знаю, як це по-вашому
не так, як тут живуть».
На це і я сказав: «Та вже ж, у вас
і їжі, й всього більше». «Ні, не те,
сказав «чужий», я не про те кажу.
Ну, от коли хто хоче вийти з юрти,
а тут його не пустять, ще й привяжуть,
то як по-вашому, де він сидить?»
«Та вже ж у юрті!» всі ми загукали.
«А як не в юрті, а де-небудь так,
аби це там було, де він не хоче,
то це як зветься?» Тут ми не вгадали:
один казав «у лісі», другий «в полі»,
усе не до ладу, а я мовчав,
бо що так говорити, як не знаєш?
«Чужий» усе загадував: «Ну добре,
а як то зветься, як хто має пташку
таку, що довго вже сиділа в нього,
і випустить летіти, як сказати,
куди він випустить її?» Знов кажуть:
хто «в поле», хто «в тайгу», а хто «на сніг».
«Чужий» розсердився та вже до мене:
«Ну, каже, як тебе тойон посадить
в холодну» «За що він мене посадить?
Я заплатив усе!» кажу «чужому»,
та й сам розсердився. Той засміявся:
«Ну, каже, не тебе, а так кого,
то що тому найгірше у холодній,
чи те, що їсти й пити не дають,
чи те, що родичів нема в холодній,
чи те, що йти додому не пускають
і не дають робити, що він хоче?»
«Та як кому, хто що найбільше любить»,
сказав мій батько. Тут «чужий» зрадів
(не знаю вже, чого!) і знов питає:
«Отож, коли хто любить, щоб пускали
ходити скрізь, робити все, що хоче,
то як сказати, що він любить? тільки
одним сказати словом? Ну, хто скаже?»
Тут хто сказав: «Робити», хто «ходити»,
а хто «не знаю». Зморщився «чужий»:
«Ні, каже, все не те, немає слова!
Ну, я вам так, без слова розкажу,
ви тільки добре слухайте». «Та добре»,
сказали ми, хоч нам уже обридло,
та жаль було «чужого», бо слабий.
Він став казати: «Бачите, для мене
найкраще те, як можна скрізь ходити
і все робити, от цього й немає».
Ми засміялись: видумав «чужий»!
Він скрізь ходив, куди і ми ходили,
хіба що сам не хтів, коли мороз,
а то ходив на влови і на рибу,
і раз далеко їздив до «чужих»,
і до тойона, та й до нас приходив,
усюди був і все робив, що хтів:
дивився в книжку, сам робив книжки,
і шив, і чай варив, і їв, що хтів,
що тільки мав, не одбирав ніхто.
«Хто ж не дає ходити і робити?
кажу йому. Не ми ж?» «Та ні, не ви!»
«Хіба тойон? Так він коли приїде!
А ти собі тим часом скрізь ходи
і все роби, що хочеш, ми не скажем
тойонові». «Тойонів тих багато,
не тільки цей один», сказав «чужий».
«Та ті ще далі, ніж оцей, бо зроду
сюди не приїздять, ти їх не бійся,
не знатимуть», вмовляєм ми «чужого»,
а він махнув рукою: «Що казать вам!
Не знаєте! Куди я тут піду?
І що я тут зроблю у вашій пущі?
а геть від вас поїхати не можу,
нема ж мені тут ex, немає слова!»
Та як замовк «чужий», то так до ночі
просидів і до нас не озивався.
Не знаю й досі, що йому зробилось,
що він такий лихий в той вечір був!
І нащо там йому здалось те слово?
Нема, ну то й нема! Багато слів
було у нього в книжці, ну й казав би
собі, яке хотів, а ми не знаєм,
у нас нема книжок і мало слів.
Еге, не доказав я про «чужого».
Так, знаєте, умер він. Я до нього
усе ходив. Питав я раз його,
чого він умирає, чи з морозу,
чи з кого слабість перейшла на нього
(він часом так про інших говорив,
коли хто умирав). «То ж ти розумний,
сказав я, знав про інших, знай про себе».
А він сказав: «Я знаю, я від того
вмираю, що у вас ніяк не зветься,
хоч єсть його без міри в вашім краю,
а те, від чого міг би я ожити,
не зветься теж ніяк, немає слова,
але й його самого в вас нема
якби було хоч слово, може б, я
ще й жив би з вами» і «чужий» аж плакав,
як те казав, і я заплакав з ним,
бо жаль було «чужого», добрий був.
А теє слово раз мені казав
«чужий» по-свойому, та я його забув,
чуже воно, та й що ним називати?
Не треба нам його. Чужим, бач, треба,
казав «чужий», що не один вмирає
отак, як він, і ще умре багато
Уже б ми їм казали теє слово,
як хто з чужих людей отак заслабне,
так що ж, коли його у нас нема.
І що воно й до чого теє слово?
То, певне, чари, то якесь закляття,
коли від того люди умирають
[1903]

[Alex Shevchenko]

не любил неродную мне литературу в русскоязычной школе

а что для Вас родная литература? PS Кстати у Леси Украинки замечательные стихи на русском.

[Andrij]

а что для Вас родная литература?

Все.

PS Кстати у Леси Украинки замечательные стихи на русском.

Это ее право. Она, насколько я понял, за свою недолгую насыщенную жизнь много успела - знала также другие европейские языки, и пользовалась ими в творчестве:
Das Lied ohne Worte, Ein Brief ins Weit, La voix dune prisonnieri russi.

[Alex Shevchenko]

Все.

угу. А не родная - наверное все остальное

[Andrij]

... все остальное

Родился и вырос на (в) Украине. Какая родина, такой и родной язык, верно?

[Св.]

Когда людей живыми закапывают ... только тогда они еще живые ....

Простите...а кто и зачем живых людей закапывал? Не могли Вы подтвердить свои слова документально?

Поэтому голод 1932-33 гг. назван голодомором - людей не только грабили, но и уничтожали съестные припасы и не давали возможности спастись от голода (уехать и пр.), обеспечивая полное физическое уничтожение.

Голод на Украине назван голодомором по идеологическим причинам.
Не могли бы подтверждать свои слова документами?

Много известных писателей и ученых родом из Украины, и возможно Вы правы - это не спроста.

Вы меня не поняли. Гоголь то собственно к самостийникам никакого отношения не имел. А я имела ввиду его "Вечера на хуторе близ Диканьки" с вурдалаками, упырями, чертями, и разной прочей нечистью.

Земля на кладбищах шевелится, когда много свежих захоронений. Земля оседает (вскопанная), иногда поднимается (из-за скопления газов: идет разложение).

Скажите, а куда бесследно исчезли эти "массовые" захоронения?

Кроме Пушкина там мало хорошего. За редкими исключениями.

Интересное мнение.
И чью же литературу Вы полагаете "много хорошей"?
Имхо: до русской литературы надо дорасти.

[Alex Shevchenko]

Какая родина, такой и родной язык, верно?

родной язык - это язык на котором с Вами говорила мама, а не Родина

[Andrij]

родной язык - это язык на котором с Вами говорила мама, а не Родина

А что, кроме мамы человек ни с кем не общается - папой, бабушками, крестными?
В русифицированных регионах это - больная тема, поэтому здесь определение родного языка, на мой взгляд, идет по национальному признаку.
А вообще у украинца не может быть проблем с определением родного - если есть трудности со знанием украинского языка - читай литературу, общайся, и будешь знать родной не хуже лучше тех, кто с мамой говорил

[Alex Shevchenko]

А что, кроме мамы человек ни с кем не общается - папой, бабушками, крестными?

Так как с мамой - ни с кем боле.

А вообще у украинца не может быть проблем с определением родного - если есть трудности со знанием украинского языка - читай литературу, общайся, и будешь знать родной не хуже лучше тех, кто с мамой говорил

А если украинец живет, к примеру в Германии или Австралии с рождения, практическая польза от изучения генетически родного языка какова (естественно кроме чувства национального самосознания)?

[vit7]

ПОЧЕМУ В 1933г. САМАЯ ОСОБООПАСНАЯ СЕКТА ИСТРЕБЛЯЛА
УКРАИНСКИЙ НАРОД ИСКУССТВЕНЫМ ГОЛОДОМ?
.

Руководящий состав Компартии

Пленум ЦК ВКП(б), избранного XVI съездом ВКП(б) 13 июля 1930 г

Политбюро

члены: К. Е. Ворошилов, Л. М. Каганович, М. И. Калинин, С. М. Киров, С. В. Косиор, В. В. Куйбышев, В. М. Молотов, Я. Э. Рудзутак, А. И. Рыков, И. В. Сталин
кандидаты в члены: А. А. Андреев, А. И. Микоян, Г. И. Петровский, С. И. Сырцов, В. Я. Чубарь

Оргбюро

члены: И. А. Акулов, К. Я. Бауман, А. С. Бубнов, Я. Б. Гамарник, Л. М. Каганович, С. С. Лобов, В. М. Молотов, И. М. Москвин, П. П. Постышев, И. В. Сталин, Н. М. Шверник

Секретариат

И. В. Сталин (Генеральный секретарь),
К. Я. Бауман, Л. М. Каганович, В. М. Молотов, П. П. Постышев кандидаты в члены Секретариата: И. М. Москвин, Н. М. Шверник

21 декабря 1930 г. Объединенный пленум ЦК и ЦКК вывел из Секретариата В. М. Молотова.