Твитнуть
Чьи "братские" уши торчат в истерике вокруг годовщин Волынской трагедии?
11 июля 2013, 19: 13
Ежи Гедройц - влиятельный польский мыслитель, публицист - всю жизнь отстаивал идею примирения поляков с братскими народами, в частности, с украинцами.
На колонках эмигрантского журнала "Культура" он призывал поляков забыть о претензиях на "всходные кресы"(земли, густо заселенные украинцами, которые были в составе Польши, но отошли в СССР, в том числе в УССР) и думать, как обустроить Польшу в нынешних границах.
Возмущенные поляки его спрашивали в письмах: "Сколько Вам заплатить, чтобы Вы такого не писали!"?
Сам Ежи Гедройц так объяснял необходимость примирения с украинцами:
"Наше отношение к национальным меньшинствам такое же, как к соседним с нами народам - полное пренебрежения, пренебрежительность, незнания. Самостоятельная Украина для нашего будущего более важна нашего вступления в НАТО. Потому что без Украины Россия никогда не сможет стать империей. Тем временем польское общество демонстрирует миру, где только может, антиукраинскую ненависть".
К сожалению, поляки, в том числе, политическая элита, дрейфовали очень вдалеке от напутствия своего же морального авторитета. Недружелюбные заявления в сторону Украины в связи с годовщинами Волынской трагедии льют воду на чужую - "братскую" - мельницу.
Вот сегодня в газете "День" и Евгений Марчук об этом (после того, как и некоторые украинские депутаты, вслед за польскими политиками, долили воды на ту же "братскую" мельницу) :
"Обращение украинских депутатов к Сейму Польши - позорный шаг со стороны всех подписантов, хотя там есть разные люди с нормальными политическими и моральными балансами, - комментирует Евгений Кириллович. - С морально-политической точки зрения - это недостойный шаг серьезных политиков. Вообще обращаться к иностранному парламенту или правительству с тем, чтобы твоей стране сделали что-то плохое, это минимум неприлично. По моему мнению, с учетом всех компонентов этого дела, кроме того, что в Польше есть разные политические силы
такой шаг был инициирован третьей стороной. Не Россией как государством в целом, а некоторыми русскими влиятельными политическими лицами.".
А как отбросить внешние интриги на крови, то выходит обоюдная трагедия.
Вот две фотографии: на одной - павшие от рук поляков из Армии Краевой украинцы, а на второй - поляки - жертвы бойцов Украинской Повстанческой Армии.
Чиї ''братні'' вуха стирчать в істериці навколо роковин Волинської трагедії? | Українська правда - Блоги
- - - Добавлено - - -
Волинь-1943. Актуальні польські дискусії
10.07.2013 _ Андрій Портнов
Версія для друку Коментарі 26 Журналіст правого тижневика "Do Rzeczy" дозволяє собі таке: "Нечувані злочини під час бунту Хмельницького, Коліївщини, Уманської різанини, й нарешті акції ОУН-УПА спричинили те, що багато поляків приписує українцям схильність до особливої жорстокості, звірячості..."
Річниця Волинської різанини масових убивств цивільного польського населення, організованих українським націоналістичним підпіллям під час Другої світової війни обговорюється в Польщі набагато жвавіше й змістовніше, ніж в Україні.
У цій статті я намагатимусь стисло проаналізувати найважливіші польські дискусії, що відбулися у червні-липні цього року, й показати їхній не тільки польсько-український, а й внутрішньопольський вимір.
Наприкінці я запропоную кілька міркувань щодо українських ініціатив, які загалом показують: Україна відповідає на польські ініціативи реактивно, але не креативно.
У чому згідні історики
Польські фахівці з волинської тематики (від Ґжеґожа Мотики до Владіслава Філяра, від Ґжеґожа Хрицюка до Еви Сємашко) згідні у тому, що антипольська акція на Волині та в Східній Галичині, жертвами якої стали близько 100 тисяч цивільних осіб, була організована українським підпіллям й мала геноцидальний намір (тобто, ішлося про винищення поляків як національної групи на певній території, що розглядалася як українські етнічні землі).
Як неодноразово наголошував у своїх публікаціях Ґжеґож Мотика, кваліфікація певної історичної події як геноциду жодним чином не применшує страждань інших жертв, в том числі, з українського боку, але вказує на намір зорганізованого масового убивства. (Gazeta Wyborcza, 18 червня 2013).
Загальноприйнятими в польских наукових публікаціях є також слова "злочин" та "етнічна чистка", але не "Волинська трагедія".
Директор Інституту національної памяті Лукаш Камінський, принципово наголосив, що у випадку злочину завжди є виконавці й відповідальні, натомість трагедії це щось, що могло статися випадково, ніби само собою (Rzeczpospolita, 16 червня 2013).
Також польські історики згідні у тому, що сплановану антипольську акцію некоректно прирівнювати до операцій відплати проти цивільних українців, жертвами яких стали не менше 10 тисяч осіб.
Питання ж про оцінку відплатної акції є предметом суперечок. Якщо деякі автори (зокрема, Ева Сємашко) намагаються її фактично виправдати, стверджуючи, що мало не більшість загиблих тоді українців були раніше винні у вбивствах поляків, інші історики (у першу чергу, Ґжеґож Мотика) наголошують, що "відплата" на мирному українському населенні вимагає однозначного засудження й є нічим іншим, як воєнним злочином.
При цьому Мотика принципово підкреслює: "Навіть однозначно критична оцінка польських акцій відплати на українському цивільному населенні у жодному разі не ставить знаку рівности між спланованим винищенням поляків на Волині та Східній Галичині й локальними відплатними акціями" (Grzegorz Motyka, Cień Kłyma Sawura. Polsko-ukraiński konflikt pamięci. Gdańsk, 2013, с. 57).
Останнім часом в польській історіографії можна почути заклики до розширення теоретичних та тематичних перспектив теми, зокрема, у контексті мікроісторії, історії насильства, порівняльного дослідження масових убивств.
Водночас, фахівці згідні щодо важливості "однозначного й безумовного" засудження однієї з найбільших масакр цивільного населення під час Другої світової війни.
Польська правиця й "кресові" середовища
Якщо президент Лех Качинський був послідовним продовжувачем східної політики Єжи Ґєдройця й дотримувався засади терплячості й обережності у трактуванні важких питань польсько-української історії, то нині партія "Право і справедливість" на чолі з його братом Ярославом набагато чіткіше солідаризувалася з "кресовими" колами.
Утім, зображувати позицію польської правиці щодо Волині як монолітну було би спрощенням.
Багатьом публікаціям, що їх пропоную окреслити як "кресові", властива мова оповіді про Волинь як про "польський Голокост" (навіть якщо таке окреслення прямо не вживається). Поляків, що пережили різанину, називають як і євреїв, що пережили Голокост, "ocaleli z Zagłady" (ті, що пережили Шоа).
Часто звучать тези про вшанування "Праведників" - тобто українців, які допомагали полякам на Волині, за аналогією з ушануванням Праведників Народів Світу, які рятували від смерти євреїв.
Подеколи трапляються й відверто перебільшені тези про те, що Організація Українських Націоналістів ще в момент заснування, 1929 року, запланувала "остаточне розвязання польського питання" (аналогія з Голокостом і тут очевидна: Третій Райх прагнув до Endlösung питання єврейського).
"Кресові" середовища загалом погоджуються з запропонованим Ришардом Шавловським окресленням Волинської різанини як genocidium atrox, тобто, геноциду з особливою жорстокістю, що "перевищує" радянські та німецькі злочини (Nasz Dziennik, 28 березня 2008).
За словами іншого автора, "ніколи поляків не вбивали так звірячо, як на Волині і в Східній Галичині".
У цьому ж дусі ідеологія українського інтегрального націоналізму проголошується такою, що "у вихвалення убивства, в дикій апології жорстокості перевищує всі інші націоналізми, з гітлерівським включно" (Do Rzeczy, 2013, № 21, с. 70].
У тій самій логіці містяться свідомі й несвідомі завищення кількості убитих, коли говориться про "майже" або "понад" 200 тисяч польських жертв.
Трапляються в "кресових" публікаціях і прояви мови ненависті, коли Україну називають у польському тексті "Самостійною" (цікаво, що це саме слово вподобали російські українофоби), а виконавців злочину "убивцями з-під знаку тризуба".
При цьому, з одного боку, представники "кресовяків" періодично наголошують, що винуватцями Волинської різанини є не всі українці, але члени ОУН.
Але, з другого боку, журналіст правого тижневика "Do Rzeczy" дозволяє собі таке от питання до Еви Сємашко: "Нечувані злочини під час бунту Хмельницького, Коліївщини, Уманської різні, й нарешті акції ОУН-УПА спричинили те, що багато поляків приписує українцям схильність до особливої жорстокості, звірячості. Чи поділяє пані погляд, що ця риса вирізняє українську націю?".
До чести пані Сємашко слід сказати, що на таке відверто расистське запитання вона відповідає: ні! (Historia Do Rzeczy, 2013, № 5, с. 12).
Екзальтована емоційність більшості публікацій "з правого боку" відбиває властиве "кресовим" середовищам почуття недостатньої уваги Польської держави до Волинської теми.
На цьому тлі вирізняється вдумливий текст Пйотра Сквєцінського в часописі "W Sieci", який прагне раціонально відповісти на запитання: чому волинські жертви функціонують у польській памяті набагато слабше за жертви радянські?
На самому початку, публіцист нагадує про те, що "волинська тематика це омріяний інструмент російської політики", а ще нагадує про особливість панівної польської історичної міфології: культ Армії Крайової (АК) та визнання Радянського Союзу таким самим ворогом незалежної Польщі, як Третій Райх.
Саме у контексті цього культу проблема того, як мало провід АК зробив для допомоги полякам Волині, видається Сквєцінському досить небезпечною для панівного в Польщі міфу (W Sieci, 2-7 квітня 2013, с. 69).
Наступним викликом є питання про польську відплату, а також про польську "гранатову поліцію" під німецьким командуванням та співпрацю з радянськими партизанами, які фактично більшою мірою, ніж АК, захищали цивільне польське населення від УПА.
Нарешті, існує проблема класового характеру жертв: якщо в Катині загинув квіт польської інтелігенції, то на Волині гинули здебільшого неписьменні селяни, яких ще під час війни подеколи трактували як не цілком повноправного члена польської національної спільноти.
До названих причин Сквєцінський додає ще одну: "Ми не хочемо памятати, що польські політичні практики принижували й упосліджували українців" й критикує "близьку нашим серцям легенду кресів, де всі національності жили як брати".
Ліберальні середовища і "Ґазета Виборча"
Найбільша й найвпливовіша польська щоденна "Ґазета Виборча" присвятила влітку цього року Волинській тематиці десятки матеріалів.
Її головний редактор Адам Міхнік у передмові до спеціального додатку, підготованого для "Ґазети" Інститутом національної памяті, закликав до чутливості на українське бачення історії й самокритичної постави поляків.
Свій невеличкий текст Міхнік почав з підкреслення того, що "українці у міжвоєнній Польщі почували себе нацією під чужою окупацією", а потім наголосив, що під час війни "українці не мали монополії на жорстокість" [Gazeta Wyborcza, 22-23 червня 2013, с. 1].
Заклик до чутливості щодо української памяті Міхнік формулує так: "Чи не спробувати нам нації, позбавленої 123 роки власної держави зрозуміти трагедію української нації, яка стільки разів не з власної вини ставала жертвою чужих урядів"?
Міхнік звернувся до двох народів: "Будьмо, поляки і українці, мудрішими за наших дідів і прадідів. Не ми копали тоді ями для помордованих. Не розкопуймо їх легковажно сьогодні".
У тексті головного редактора "Газети Виборчої", як і в багатьох інших її публікаціях, немає слова "геноцид", натомість наголошується на потребі "відповідального патріотизму", що передбачає, у першу чергу, розмову про власні історичні провини.
Польський політик українського походження і працівник "Газети" Мірослав Чех виступив на її сторінках з закликом до громадянського підходу до памяті про Волинь, у центрі якого мало би лежати усвідомлення, що з обох боків гинули польські громадяни (Gazeta Wyborcza, 12 червня 2013).
Подібна громадянська логіка уже не раз наголошувалася у польських дискусіях про Голокост, хоч варто памятати, що історія Волинської різанини й відплати за неї, як і історія Голокосту це саме історія іншування за етнічним й аж ніяк не громадянським принципом.
11 июля 2013, 19: 13
Ежи Гедройц - влиятельный польский мыслитель, публицист - всю жизнь отстаивал идею примирения поляков с братскими народами, в частности, с украинцами.
На колонках эмигрантского журнала "Культура" он призывал поляков забыть о претензиях на "всходные кресы"(земли, густо заселенные украинцами, которые были в составе Польши, но отошли в СССР, в том числе в УССР) и думать, как обустроить Польшу в нынешних границах.
Возмущенные поляки его спрашивали в письмах: "Сколько Вам заплатить, чтобы Вы такого не писали!"?
Сам Ежи Гедройц так объяснял необходимость примирения с украинцами:
"Наше отношение к национальным меньшинствам такое же, как к соседним с нами народам - полное пренебрежения, пренебрежительность, незнания. Самостоятельная Украина для нашего будущего более важна нашего вступления в НАТО. Потому что без Украины Россия никогда не сможет стать империей. Тем временем польское общество демонстрирует миру, где только может, антиукраинскую ненависть".
К сожалению, поляки, в том числе, политическая элита, дрейфовали очень вдалеке от напутствия своего же морального авторитета. Недружелюбные заявления в сторону Украины в связи с годовщинами Волынской трагедии льют воду на чужую - "братскую" - мельницу.
Вот сегодня в газете "День" и Евгений Марчук об этом (после того, как и некоторые украинские депутаты, вслед за польскими политиками, долили воды на ту же "братскую" мельницу) :
"Обращение украинских депутатов к Сейму Польши - позорный шаг со стороны всех подписантов, хотя там есть разные люди с нормальными политическими и моральными балансами, - комментирует Евгений Кириллович. - С морально-политической точки зрения - это недостойный шаг серьезных политиков. Вообще обращаться к иностранному парламенту или правительству с тем, чтобы твоей стране сделали что-то плохое, это минимум неприлично. По моему мнению, с учетом всех компонентов этого дела, кроме того, что в Польше есть разные политические силы
такой шаг был инициирован третьей стороной. Не Россией как государством в целом, а некоторыми русскими влиятельными политическими лицами.".
А как отбросить внешние интриги на крови, то выходит обоюдная трагедия.
Вот две фотографии: на одной - павшие от рук поляков из Армии Краевой украинцы, а на второй - поляки - жертвы бойцов Украинской Повстанческой Армии.
Чиї ''братні'' вуха стирчать в істериці навколо роковин Волинської трагедії? | Українська правда - Блоги
- - - Добавлено - - -
Волинь-1943. Актуальні польські дискусії
10.07.2013 _ Андрій Портнов
Версія для друку Коментарі 26 Журналіст правого тижневика "Do Rzeczy" дозволяє собі таке: "Нечувані злочини під час бунту Хмельницького, Коліївщини, Уманської різанини, й нарешті акції ОУН-УПА спричинили те, що багато поляків приписує українцям схильність до особливої жорстокості, звірячості..."
Річниця Волинської різанини масових убивств цивільного польського населення, організованих українським націоналістичним підпіллям під час Другої світової війни обговорюється в Польщі набагато жвавіше й змістовніше, ніж в Україні.
У цій статті я намагатимусь стисло проаналізувати найважливіші польські дискусії, що відбулися у червні-липні цього року, й показати їхній не тільки польсько-український, а й внутрішньопольський вимір.
Наприкінці я запропоную кілька міркувань щодо українських ініціатив, які загалом показують: Україна відповідає на польські ініціативи реактивно, але не креативно.
У чому згідні історики
Польські фахівці з волинської тематики (від Ґжеґожа Мотики до Владіслава Філяра, від Ґжеґожа Хрицюка до Еви Сємашко) згідні у тому, що антипольська акція на Волині та в Східній Галичині, жертвами якої стали близько 100 тисяч цивільних осіб, була організована українським підпіллям й мала геноцидальний намір (тобто, ішлося про винищення поляків як національної групи на певній території, що розглядалася як українські етнічні землі).
Як неодноразово наголошував у своїх публікаціях Ґжеґож Мотика, кваліфікація певної історичної події як геноциду жодним чином не применшує страждань інших жертв, в том числі, з українського боку, але вказує на намір зорганізованого масового убивства. (Gazeta Wyborcza, 18 червня 2013).
Загальноприйнятими в польских наукових публікаціях є також слова "злочин" та "етнічна чистка", але не "Волинська трагедія".
Директор Інституту національної памяті Лукаш Камінський, принципово наголосив, що у випадку злочину завжди є виконавці й відповідальні, натомість трагедії це щось, що могло статися випадково, ніби само собою (Rzeczpospolita, 16 червня 2013).
Також польські історики згідні у тому, що сплановану антипольську акцію некоректно прирівнювати до операцій відплати проти цивільних українців, жертвами яких стали не менше 10 тисяч осіб.
Питання ж про оцінку відплатної акції є предметом суперечок. Якщо деякі автори (зокрема, Ева Сємашко) намагаються її фактично виправдати, стверджуючи, що мало не більшість загиблих тоді українців були раніше винні у вбивствах поляків, інші історики (у першу чергу, Ґжеґож Мотика) наголошують, що "відплата" на мирному українському населенні вимагає однозначного засудження й є нічим іншим, як воєнним злочином.
 |
| Обкладинка книги Ґжеґожа Мотики "Тінь Клима Савура. Польсько-український конфлікт пам'яті" |
Останнім часом в польській історіографії можна почути заклики до розширення теоретичних та тематичних перспектив теми, зокрема, у контексті мікроісторії, історії насильства, порівняльного дослідження масових убивств.
Водночас, фахівці згідні щодо важливості "однозначного й безумовного" засудження однієї з найбільших масакр цивільного населення під час Другої світової війни.
Польська правиця й "кресові" середовища
Якщо президент Лех Качинський був послідовним продовжувачем східної політики Єжи Ґєдройця й дотримувався засади терплячості й обережності у трактуванні важких питань польсько-української історії, то нині партія "Право і справедливість" на чолі з його братом Ярославом набагато чіткіше солідаризувалася з "кресовими" колами.
Утім, зображувати позицію польської правиці щодо Волині як монолітну було би спрощенням.
Багатьом публікаціям, що їх пропоную окреслити як "кресові", властива мова оповіді про Волинь як про "польський Голокост" (навіть якщо таке окреслення прямо не вживається). Поляків, що пережили різанину, називають як і євреїв, що пережили Голокост, "ocaleli z Zagłady" (ті, що пережили Шоа).
Часто звучать тези про вшанування "Праведників" - тобто українців, які допомагали полякам на Волині, за аналогією з ушануванням Праведників Народів Світу, які рятували від смерти євреїв.
Подеколи трапляються й відверто перебільшені тези про те, що Організація Українських Націоналістів ще в момент заснування, 1929 року, запланувала "остаточне розвязання польського питання" (аналогія з Голокостом і тут очевидна: Третій Райх прагнув до Endlösung питання єврейського).
"Кресові" середовища загалом погоджуються з запропонованим Ришардом Шавловським окресленням Волинської різанини як genocidium atrox, тобто, геноциду з особливою жорстокістю, що "перевищує" радянські та німецькі злочини (Nasz Dziennik, 28 березня 2008).
За словами іншого автора, "ніколи поляків не вбивали так звірячо, як на Волині і в Східній Галичині".
У цьому ж дусі ідеологія українського інтегрального націоналізму проголошується такою, що "у вихвалення убивства, в дикій апології жорстокості перевищує всі інші націоналізми, з гітлерівським включно" (Do Rzeczy, 2013, № 21, с. 70].
У тій самій логіці містяться свідомі й несвідомі завищення кількості убитих, коли говориться про "майже" або "понад" 200 тисяч польських жертв.
Трапляються в "кресових" публікаціях і прояви мови ненависті, коли Україну називають у польському тексті "Самостійною" (цікаво, що це саме слово вподобали російські українофоби), а виконавців злочину "убивцями з-під знаку тризуба".
При цьому, з одного боку, представники "кресовяків" періодично наголошують, що винуватцями Волинської різанини є не всі українці, але члени ОУН.
Але, з другого боку, журналіст правого тижневика "Do Rzeczy" дозволяє собі таке от питання до Еви Сємашко: "Нечувані злочини під час бунту Хмельницького, Коліївщини, Уманської різні, й нарешті акції ОУН-УПА спричинили те, що багато поляків приписує українцям схильність до особливої жорстокості, звірячості. Чи поділяє пані погляд, що ця риса вирізняє українську націю?".
До чести пані Сємашко слід сказати, що на таке відверто расистське запитання вона відповідає: ні! (Historia Do Rzeczy, 2013, № 5, с. 12).
 |
| "Забутий геноцид". Тижневик "Do Rzeczy" нагадує полякам, хто такі українці - з вусами, сокирами, палії костьолів |
На цьому тлі вирізняється вдумливий текст Пйотра Сквєцінського в часописі "W Sieci", який прагне раціонально відповісти на запитання: чому волинські жертви функціонують у польській памяті набагато слабше за жертви радянські?
На самому початку, публіцист нагадує про те, що "волинська тематика це омріяний інструмент російської політики", а ще нагадує про особливість панівної польської історичної міфології: культ Армії Крайової (АК) та визнання Радянського Союзу таким самим ворогом незалежної Польщі, як Третій Райх.
Саме у контексті цього культу проблема того, як мало провід АК зробив для допомоги полякам Волині, видається Сквєцінському досить небезпечною для панівного в Польщі міфу (W Sieci, 2-7 квітня 2013, с. 69).
Наступним викликом є питання про польську відплату, а також про польську "гранатову поліцію" під німецьким командуванням та співпрацю з радянськими партизанами, які фактично більшою мірою, ніж АК, захищали цивільне польське населення від УПА.
Нарешті, існує проблема класового характеру жертв: якщо в Катині загинув квіт польської інтелігенції, то на Волині гинули здебільшого неписьменні селяни, яких ще під час війни подеколи трактували як не цілком повноправного члена польської національної спільноти.
До названих причин Сквєцінський додає ще одну: "Ми не хочемо памятати, що польські політичні практики принижували й упосліджували українців" й критикує "близьку нашим серцям легенду кресів, де всі національності жили як брати".
Ліберальні середовища і "Ґазета Виборча"
Найбільша й найвпливовіша польська щоденна "Ґазета Виборча" присвятила влітку цього року Волинській тематиці десятки матеріалів.
Її головний редактор Адам Міхнік у передмові до спеціального додатку, підготованого для "Ґазети" Інститутом національної памяті, закликав до чутливості на українське бачення історії й самокритичної постави поляків.
Свій невеличкий текст Міхнік почав з підкреслення того, що "українці у міжвоєнній Польщі почували себе нацією під чужою окупацією", а потім наголосив, що під час війни "українці не мали монополії на жорстокість" [Gazeta Wyborcza, 22-23 червня 2013, с. 1].
 |
| Спецвипуск "Ґазети" з заголовком "Рана, що досі кривавить" |
Міхнік звернувся до двох народів: "Будьмо, поляки і українці, мудрішими за наших дідів і прадідів. Не ми копали тоді ями для помордованих. Не розкопуймо їх легковажно сьогодні".
У тексті головного редактора "Газети Виборчої", як і в багатьох інших її публікаціях, немає слова "геноцид", натомість наголошується на потребі "відповідального патріотизму", що передбачає, у першу чергу, розмову про власні історичні провини.
Польський політик українського походження і працівник "Газети" Мірослав Чех виступив на її сторінках з закликом до громадянського підходу до памяті про Волинь, у центрі якого мало би лежати усвідомлення, що з обох боків гинули польські громадяни (Gazeta Wyborcza, 12 червня 2013).
Подібна громадянська логіка уже не раз наголошувалася у польських дискусіях про Голокост, хоч варто памятати, що історія Волинської різанини й відплати за неї, як і історія Голокосту це саме історія іншування за етнічним й аж ніяк не громадянським принципом.
Комментарий