Певчий

Хто ти?

Слова: Лариса Юсковець-Сєрікова

Хто ти, росіє, мачуха чи мати,
Що породила стільки люті й зла?
Своїх дітей навчила ти вбивати
Дітей чужих... Бо вбивця ти сама...
Скажи мені, чим ти їх годувала?
Кров'ю людей? Поїла їх слізьми?
А колискові ти які співала?
Про біль і горе? Про війни страхи?

Чи вчила ти, скажи, дітей молитві?
Про Бога вони знають, а? Чи ні?
Чи в вічних змовах, за грошима у гонитві
Ти забувала про обов‘язки свої.
То нащо ж ти на світ їх породила,
Як виховать — не знаєш як... Скажи,
Чи думала війна є, смерть і сила,
Оце і все, що треба на Землі

Чого ж ти змалку їх не обіймала,
Любить не вчила, правда? Тож скажи —
Пила, гуляла, злочини вчиняла,
Вони ж — як бур’яни собі росли.
Бездушні, безсердечні, Боже милий,
Глухі і підлі... Мов кроти сліпі...
Зі смертю грають в ігри божевільні
З народження... А винна в цьому — ти...

Вони й тепер тобі не треба... Вбиті...
Ти відречешся... Скажеш — не мої...
Ти найжорстокіша «матінка» у світі
Ти — підла зрадниця! Такі й твої сини!
Як жити будеш? Як ти будеш спати,
Не змивши кров із рук дітей своїх?
Чи й далі будеш вчити убивати?
Мовчатимеш... Про кару і про гріх...

Ну, що ж... мовчи... Хай сняться тобі очі
Невинно вбитих і наляканих дітей,
І матерів, що смерті тобі хочуть,
І вирвать тобі серце із грудей.
Якщо ти мати, прошу, схаменися,
Покайся перед світом і дітьми
Проси прощення і сльозьми умийся,
Стань на коліна перед Богом і людьми!

Ані добра тобі не буде аж до скону,
Що сіяла життя... Потім і жни...
Ти втратиш все... Дітей... Землю... Корону...
За біль і сльози ти колись відповіси...
Хто ти, росіє, мачуха чи мати,
Що породила стільки люті й зла?
Своїх дітей навчила ти вбивати
Дітей чужих... Бо вбивця ти сама...

Остання дорога

Чорним каменем впало небо,
Як принесли ту звістку страшну.
Люди! Ні! Не правда! Не треба!!!
Та додому привезли труну .....

У той двір , де його ноженята
Перші кроки зробили й зросли,
Вже не сила ступити солдату.
І його на руках понесли.

Щоб востаннє він міг привітатись
З тою хатою, що на горі,
Де його не могли дочекатись
І дідусь, і бабуня старі.

А вони бідолажні, й не знали,
що коханий онук на війні
Щосуботи його виглядали:
- Не приїхав Володя? Ні.

Ось нарешті приїхав... О, Боже!!!
Ой навіщо ж бо кара така!?
В те що сталось повірить не можна,
Мовчки дивиться дід на внучка ...

А бабусенька, горличка сива,
Припада до Володі свого,
Хоч під серцем його не носила,
Та мов сина любила його.

У безтямі лишається мати,
Все благає: синочку, проснись!
Підведись і заходь ти до хати!
Хоч словечком одним озовись!

... Він лежав, незворушній і строгий,
Тільки муки печаль на лиці,
І в останню земельну дорогу
Понесли побратими бійці...

- Ти не плач, моя рідна матусю,
Угамуй свого серденька щем,
Я до тебе іще повернуся,
Першим теплим весняним дощем.

Ти побачиш мене між краплинок,
мати ж завжди пізнає дитя...
Я за вас мої рідні загинув
щоби мали ви мирне життя.

Та останню ту смертну хвилину
Що тривала — чи вічність, чи мить?
Так душа защеміла за сином -
наче рана смертельна болить.

Що не зможу побачить ніколи-
Білий світ розколовся і зник-
Як іде мій синочок до школи,
На весільний ступає рушник...

...Землю люті скували морози.
Все заснуло в чеканні весни.
... Сива мати стоїть при дорозі -
Виглядає синочка з війни ...

О.Савуляк 2014 р.

Я їду додому

Слова: Олена Філончук

Матусю, не плач!… Я вже їду додому…
Сьогодні моя закінчИлась війна…
Від снайперів куль і від вибухів грому
я їду туди, де твоя сивина.
Де борщ у печІ, молоко з пиріжками,
де батькова сильна й згрубіла рука.
Я їду додому… стрічай мене, мамо!
Тримайся, рідненька, бо зустріч…тяжкА.

Пробач мені, мамо! Пробач мені, тату,
що сам собі вибрав я долю таку,
що пахне свічками і ладаном хата
й гойдається смуток у кожнім кутку.
Пробачте, що в зоряну вись небокраю
весільні мої простяглись рушники,
що, не скуштувавши й шматка короваю,
розбилось кохання моє на шматки!

Пробачте за цю безкінечну розлуку,
за сотні моїх, ще не сказаних слів,
що не дочекались ви діток-онуків,
що кулю ворожу так рано зустрів.
Матусю рідненька, я ж так хотів жити!
О, скільки я мрій там собі нагадав!
Хоч смерть і літала над нами щомиті,
що буду наступний,- думки відганяв.

О, як я хотів дочекатися літа,
з розгону упасти в духмяну траву,
в футбол поганяти, всіх друзів зустріти
і дякувать Богу за те, що живу.
Чи ж думав, що ТАК стрінуть друзі, родина?
Чи ж знав, що обняти не зможе ніхто?
Лиш квітами болю цвіте домовина,
гіркий “подарунок” і вже не з АТО.

Матусю, не плач, не болить вже нічого.
Своїх побратимів у небі знайду…
Живим коридором’ стрічає дорога…
Дорога …якою ….уже не пройду…
Душа незабаром за обрій полине…
Хтось гірко заплаче, добром пом’яне…
Я ж кров’ю тебе захищав, Україно!
Нажаль вберегти не змогла ти мене...

Матусю, не плач!… Я вже їду додому…
Сьогодні моя закінчилась війна…
Від снайперів куль і від вибухів грому
я їду туди, де твоя сивина.
Матусю, не плач!… Я вже їду додому…
Сьогодні моя закінчилась війна…

И будем мы жить...

Слова: Наталья Кровопускова

Нам жить в Украине ещё предстоит
С мучительной мыслью о тех, кто убит.
И то, что терзает и мучит сейчас
Усилится позже в немыслимо раз.
Нам жить предстоит, понимая опять,
Что сыном своим не приласкана мать,
Что плачет отец, отвернувшись к окну,
В бессильной тоске проклиная войну!

Мы будет страдать, видя плечи сирот,
Мы будет страдать, как единый народ,
Мы будем скорбеть, понимая, что нас
Закрыл, защитил, и от гибели спас
Ни разу не виденный в жизни солдат,
Который с войны не вернулся назад,
И тот, что вернулся, и тот, что в плену.
И будем мы жить, проклиная войну!

Мы будем смотреть на закат и рассвет,
И думать о том, сколько горя и бед,
И думать о том, сколько горя и зла
В две тысячи двадцать втором принесла
Россия на наши поля и луга!
И будем в России мы видеть врага!
Пусть кто-то нам скажет: Россия не враг,
Но после бомбежек и после атак,

Но после расстрелов и пыток в плену
Мы скажем одно - мы не звали войну,
Но мы воспитаем и малых детей,
Чтоб поняли дети без всяких затей
Нет хуже страны, чем Россия! Москаль
С Шевченковских пор и насильник и враль,
Что нету безжалостней, хуже и злей
На свете орды, чем орда москалей!

Тато Ангел

Слова: Соломія Українець

Казкова ніч. Кружляє білий сніг.
І зірочок на небі так багато.
І їй здається, що є серед них
такі знайомі очі її тата.

Він Ангелом в її приходить сни,
тоді його так міцно обіймає...
Татусь не повернувся із війни,
Вона не вірить, плаче і чекає.

І дивлячись у очі мамині сумні,
Вирішила якось запитати:
- Може драбинку ви дали б мені,
щоб тата я з небес могла дістати?

Не знаю звідки ті думки чудні,
і мамі не було чого сказати.
Заплакали, а дві зорі ясні
дивилися на них очима тата.

Вдова

Слова: Соломія Українець

В руках тримала первоцвіт,
ще зовсім юна - двадцять літ.
Хустина чорна, коси з сивиною.
Німіли на устах слова:
- Світ збожеволів! Вже вдова.
Доля її написана війною.

Трави схилялися услід,
ішла туди, а там граніт,
на нім коханий, що не повернувся з бою.
В дощі ховала тихий плач,
а з неба чулося: - Пробач!
Моя душа завжди буде з тобою.

Під серцем билося дитя,
їй так хотілось забуття.
А він у снах її благав: - Потрібно жити.
О Господи, зарадь біді.
Такі вродливі й молоді,
вдовиним шляхом на могили несуть квіти....

В руках тримала первоцвіт.
Ще зовсім юна - двадцять літ.
В очах блакитних болю так багато.
Горнула до грудей дитя,
що повернуло до життя,
а доня камінь обіймала: - ТАТО!

Війна

Слова: Ігор Федчишин

О, Україно! Безталанна мати,
ти знов палаєш у вогні війни
і той, кого ти називала братом,
підступно вдерся на твої лани.
Стріляє, топче, нищить все довкола,
п’є кров людську, неначе вовкулак,
конвої смерті засилає й болю
і підло бреше, сміючись в кулак.

Згорають ночі в реактивнім гулі,
здригається земля від гаубиць.
місяць повис на танковому дулі,
зорі в окопах тихо впали ниць.
Першу зірницю розстріляли «гради».
навіть не давши очі їй відкрить,
вступили «смерчі» в гуркіт канонади,
змішавши з кров’ю землю і блакить.

А небо, продірявлене навиліт,
котило сонця обгорілий перст.
Падав літак, тілами пасажирів
засіяв поле на десятки верст.
А ті ординці, заслані зі Сходу,
з трупних шматків здирали, як вовки,
вцілілі речі. Вбивці і заброди
«трофеї» пакували в рюкзаки...

І це слов’яни? Іродові діти.
Спаси й помилуй від таких братів!
Наші шляхи ще розійшлись тим літом,
як палив Київ Юріїв Андрій*.
Жорстокості, підступності і хамства
в слов’янській крові зроду не було,
хто ви насправді розберіться, панство,
бо видається, що орда давно.

Ми вже ніколи друзями не станем,
помежи нас окопи, «їжаки»,
помежи нас загиблі тисячами
і ваші, й наші мертві юнаки.
Помежи нас зловіщі залпи «градів»,
снарядна буря, мінометний гул,
глумливі полонельницькі паради,
жорстокості і підлості розгул.

Помежи нас ота границя волі,
яку вам перейти ми не дамо,
помежи нас ріка людської крові,
в якій ваш «мір» купається давно.
Помежи нас могили і кургани,
помежи нас підступність і брехня.
Ми вже ніколи друзями не станем,
Брат Каін! Он така ти нам рідня...

Невеста

Проведя с нежностью по щеке,
Ту слезинку с ее глаз стирая.
И с улыбкой прижавшись к губе,
Гибкий стан пред разлукой сжимая.
А сирень так весною пьянит
На вокзальном гудящем перроне.
И в груди что-то вдруг защемит.
И команда звучит: "По вагонам!"

И в поход позовет труба.
На погоны роса снова ляжет.
- Мне молитва нужна от тебя.
Что я жив - тебе сердце подскажет.
С твоей верой пройду сквозь огонь,
И надежда любви не обманет.
А терпение выльется в бронь,
Благодатным покровом мне станет.

***

Разрывалася с гулом земля,
Как солома горели машины.
Тьма кромешная, не видно дня,
Черной копотью стали враз шины.
Запах смерти совсем близок стал,
То горели тела побратимов.
Новый взрыв его в небо поднял
Долетит ли он до Серафимов?

Он увидел себя с высоты
В васильках неподвижно лежачим.
Кровь стекала на травы с груди
Удивился, что не был он спящим.
Он уже попрощался с семьей,
И с любимою в мыслях простился.
Когда небо закрыла собой
Над землей воспарившая птица.

А потом был какой-то провал.
То ли бред, то ль ужастики снились.
Вдруг расслышал как кто-то сказал:
"Он живой!" И над телом склонились...
Он по голосу сразу узнал,
Не свои волокут его в ноше.
Вражий говор себя выдавал,
Хотя внешне славяне похожи.

"Значит в плен, - сам в себе произнес, -
Ну спасибо, что хоть не добили."
Лазарет. А потом был допрос.
А потом "на подвал" и там били...

***

Она ждала его, дав обет.
Не жена ему, просто невеста.
Никакой информации нет.
Был ли жив - никому не известно.
Говорили подруги ей вслед,
За глаза, чтобы вдруг не обидеть:
"Ведь прошло уж почти что пять лет!
Что ж теперь ей и счастья не видеть?"

И желанна она средь мужчин,⁷
Снова кто-то цветы ей приносит.
При деньгах. Жизни он господин.
Он давно уж руки ее просит.
Но звучит в ней тот голос, трубя,
Изнутри он ее будто вяжет:
"Мне молитва нужна от тебя.
Что я жив - тебе сердце подскажет."

***

Он на Пасху пришел наконец.
Был измучен, на ногу хромая.
И сказал ей: "Христос воскрес!
Ну коснись же меня, дорогая!
Твоей верой в аду был храним,
И питала меня голубица.
Знаю что по молитвам твоим,
Смог к тебе я живым возвратиться".

2021.09.16

А травы в пояс...

Дыхания пульс учащенно звучит.
Во рту пересохло. Воды бы глоток.
В такт с сердцем тревожно молитва звучит:
"Дай, Боже, спасти!" Умирает браток.

А травы в пояс. И луга цветут.
Июль в разгаре. Вовсе не прохладно.
И жить так хочется, и дома любят, ждут.
Война же сука, как обычно, беспощадна.

Серая зона. Разведки морпех
На мине подорван. Еще жив. Умирает.
И надо спешить. Своего бросить грех.
А в небе над полем дрон чей-то летает.

А травы в пояс. И луга цветут.
Июль в разгаре. Вовсе не прохладно.
И жить так хочется, и дома любят, ждут.
Война же сука, как обычно, беспощадна.

Радист сообщает, дрон в воздухе наш.
И надо спешить. Жизнь минуты решают.
Сюда бы спецгруппу. Но сверху приказ.
Главком очень занят - видосик снимают...

А травы в пояс. И луга цветут.
Июль в разгаре. Вовсе не прохладно.
И жить так хочется, и дома любят, ждут.
Война же сука, как обычно, беспощадна.

И вот совсем близко. Держись же, боец!
Мы рядом, мы здесь, мы тебя не оставим!
Хоть во власти бардак. Нас сливают в конец.
Не за них гибнем мы. За страну погибаем.

А травы в пояс. И луга цветут.
Июль в разгаре. Вовсе не прохладно.
И жить так хочется, и дома любят, ждут.
Война же сука, как обычно, беспощадна.

Свинцовая трель, разорвав тишину,
И взрыв совсем рядом ударил набатом.
Последний бросок... Кровь сойдет на траву.
И в Вечность душа уж возносит солдата...

А травы в пояс. И луга цветут.
Июль в разгаре. Вовсе не прохладно.
И жить так хочется, и дома любят, ждут.
Война же сука, как обычно, беспощадна.

2020.07.27

Семейный альбом

Слова: Татьяна Малахова

Посмотри мой семейный альбом.
Это я после пятого класса!
Это мой покосившийся дом
В самом центре большого Донбасса.
Это папа! Приехал с Урала,
А отец его был с Тамбовщины.
Это бабушка Уля и мама -
Украинки с цветущей Сахновщины.

Этот парень высокий.... с шампанским -
Из Перми. Мой двоюродный брат.
…Его сын нынче в нашем Луганске
Направляет на жителей «Град».
Он звонил нам настойчиво в праздники,
Папу нашего звал он Гера,
А вчера написал в «Одноклассниках»,
Что поставит нас к стенке, «бандеров»…

Вот поездка гурьбой в Ленинград.
Это Коля. Тихоня и рохля.
…А сегодня – российский комбат.
Обещал, что мы все передохнем.
Это лагерь на море. И Света,
Нам читала стихи до заката,
Посвятила себя всю балету,
А вчера обложила нас матом…

Однокурсник мой, просто Иван.
Он писатель и мастер слова.
Проклял в книгах своих Майдан
И назвал трескотней нашу мову.
Эта женщина с тазиком груш
И ведром алычи - тетя Валя.
От осколка погиб ее муж,
Старший сын третий месяц в подвале.

Этот мальчик давно уже дед,
Выкладав українську в школе.
Забулдыга, алкаш-сосед
Расстрелял его в чистом поле…
А на этом мы фото с семьей
Отмечали все дружно Победу.
Кто же знал, что придет с войной
Кто был друг... став теперь людоедом.

Посмотри мой семейный альбом.
Это я после пятого класса!
Это мой покосившийся дом
В самом центре большого Донбасса.
Это папа! Приехал с Урала,
А отец его был с Тамбовщины.
Это бабушка Уля и мама -
Украинки с цветущей Сахновщины.

Посвящение ... брату

В "Одноклассниках" мы повстречались
Командиром моим в роте был
Двадцать пять лет прошло - как расстались
Службы дни он и я не забыл
И по скайпу общались в ин-нете
И на "ты" перешли, как друзья...
Он в отставке майор. В паритете
С ним ефрейтор запаса был я.

Он офицер толковый был,
простым, открыт в общении,
Я уважал его всегда,
добром лишь вспоминал
И Боевой листок писал
про быт в подразделении
Снимал с занятий он меня,
в каптерке чтоб писал
Ведь он был замполит у нас,
и времени такой был час -
Политотдел, политзаказ.
Я выполнял приказ.

Наступило тревожное время
Майдан в Киеве. Шины горят
И конечно друзья из России
Через телек Кремля то глядят
И волнуются, искренне, верю,
За всех нас и желают спасать...
И идут уж на сотни потери..
Снайпера уже стали стрелять...

И в Интернете уж бои,
"бандеры" - те, те - "ватники"
И семьи рушатся порой
в словесной той войне.
И разжигают ненависть
кремлевские стервятники
Накручивают люд простой
и подводя к резне
Эмоции зашкалюют.
Потоки лжи уж мозг клюют
И разума не слышно уж.
Плюют лишь и плюют.

А потом пришли в Крым человечки.
"Вежливыми" назвали себя.
Захватили Парламент... "овечки"...
Все металлом оружья звеня.
Заблокировав Флот Украины,
Окружали войска все в частях
Бабами прикрывались "мужчины",
В грудь бия себе: "Мы ж вам друзья!"

Все ждали: кто же выстрелит?
Кто первым в рубку кинется?
И больно было так смотреть
как "опускали" нас...
Приказ отдали "не стрелять!"
Что, дескать, так все сдвинется.
Боялись провокации...
И слезы текли с глаз...
А русский "брат" как вепрь пер,
бурел и вел себя как вор,
И тот его шальной напор
воздвиг меж нас забор.

И спросил я тогда у майора:
"Скажи честно, вдруг завтра война,
Призовут нас с тобой на фронт скоро.
И прикажут. Ты стрельнешь в меня?
За себя скажу я тебе честно
Не смогу на курок я нажать.
Ты ж как Брат мне! И тут неуместно
Даже этот вопрос обсуждать."

Я был наивный. Да, дурак!
Я думал, мы похожие,
Я думал братство для него
превыше чем приказ.
Ведь вместе мы служили с ним,
и детство, юность схожие
Одно кино смотрели мы.
И вера роднит нас.
Я ждал ответа доброго
от замполита ротного
С полка того пехотного,
почти что Брата сводного...

Он не сразу, но честно ответил:
"Если будет приказ, застрелю!
Я - солдат! Если ты не заметил...
Верность своей Присяге храню..."
Он убил меня честным признаньем
И в-первые увидел вдруг я
Мы разнимся не кровью - ДЫХАНЬЕМ!
Мать пристрелит, себя не виня...

Тогда я только понял
тех наших ВэСэУшников
Как трудно было им
курок первым нажать
Мы мирно жили много лет,
в отличие от ГэРэУшников
Для тех уже давно
за норму стало убивать.
Мне замполит глаза открыл,
от сна как-будто пробудил
Конечно, я наивный был.
Урок тот не забыл.

И теперь я смотрю по-другому
На войну что сегодня идет.
У нас разная вера и БОГИ
Хотя внешне не каждый найдет
То отличие - оно ведь не в букве.
Символ Веры у нас ведь один.
Нас разнит расстояние в ДУХЕ
БОГ у нас - не один ГОСПОДИН...

Я был наивный. Да, дурак!
Я думал, мы похожие,
Я думал братство для него
превыше чем приказ.
Ведь вместе мы служили с ним,
и детство, юность схожие
Одно кино смотрели мы.
И вера роднит нас.
Я ждал ответа доброго
от замполита ротного
С полка того пехотного,
почти что Брата сводного...

В "Одноклассниках" мы повстречались
Командиром моим в роте был
Тридцать лет уж прошло - как расстались
Службы дни он и я не забыл
И по скайпу общались в ин-нете
И на "ты" перешли, как друзья...
Он в отставке майор. В паритете
С ним ефрейтор запаса был я.

2018.12.15

Давай с тобой поговорим

Давай с тобой поговорим,
От чувств закроем плотно двери,
И место разуму дадим,
Ведь мы же люди, а не звери.
Что нам делить? Ведь и с ключом
Мне твоего вовек не нужно.
Но ты ты пришел в мой дом с мечом,
Поставив крест на всякой дружбе.

Ты говоришь, что я предал
Тебя. За мзду и за печеньки,
Что поддержал тогда Майдан,
В Европу выстроил ступеньки...
И, дескать, это потому
Ты, взяв оружие и танки,
Пришел учить меня уму,
Американцам гнуть баранки...

За мзду - отвечу тебе так:
Восстал народ не чрева ради.
Ведь тот народ - он не крепак
И не искал тогда награды.
Просто достоинство имел
Не смог молчать, не канул в лету.
И одного лишь он хотел,
Виновных привести к ответу.

Но попран был Закон у нас
Фемида - куплена, как шлюха.
У нас - давно как и у Вас -
Вождей волнует их лишь брюхо.
За что же судишь ты меня?
За то, что я не промолчал,
Увидев как та "беркутня"
Себя возвысила к богам?

Ты говоришь мне про войну
Гражданскую в моей стране.
Прости, я что-то не пойму,
Причем здесь ты к моей стране?
Если б здесь не было б тебя,
То не было бы и войны.
Не распалил бы ты огня,
Кровавой русской той весны...

А что средь нас есть также те,
Кто недоволен властью сей,
Так оппоненты есть везде,
В любой стране, даже в твоей.
Но то не повод разделять
Страну на сотни государств,
Оружье брать, в людей стрелять,
Даже живя средь разных братств.

В твоей стране сепаратизм
Карается, как беспредел.
И то для вас есть экстремизм
А здесь чего ты захотел?
Пред Богом есть одни веса -
Своею мерою суди!
Если у вас раскол - нельзя.
То и у других не укради!

Давай с тобой поговорим,
От чувств закроем плотно двери,
И место разуму дадим,
Ведь мы же люди, а не звери.
Что нам делить? Ведь и с ключом
Мне твоего вовек не нужно.
Но ты ты пришел в мой дом с мечом,
Поставив крест на всякой дружбе.

2017 год

Пташка

Слова: Лариса Юсковець-Сєрікова

Про що співаєш, пташко, край вікна?
Про що так щиро хочеш розказати?
Про те, що у краю нашім війна?
Чи про ракети ті ворожі і крилаті?
А може, ти не пташка, ти - душа
Чийогось сина, воїна-солдата,
Що так любив Вкраїну і життя,
Та вбив його слуга, рашиста ката?

А може ти шукаєш рідний дім,
А може загубилась в світі цьому-
Серед війни, пожарів і руїн,
А може в тебе і нема вже дому...
Про що спііваєш, пташечко, мені?
Про що так серденько сказати твоє хоче?
Про ранки закривавлені, сумні...
Про вечори в тривогах, дні і ночі...

Про те, що мама зачекалась десь тебе,
А ти вже в небі високо літаєш.
Про те, що вірить що колись сина знайде,
А ти й сказати їй що любиш як не знаєш...
Я знаю, пташко, тяжко і мені -
Весну таку з тобою не чекали.
Ти знаєш, пташко, Бог є угорі.
Він бачить все. І зло Він покарає...

Про що співаєш, пташко, край вікна?
Про що так щиро хочеш розказати?
Про те, що у краю нашім війна?
Чи про ракети ті ворожі і крилаті?

А ти співай, співай мені пісні...
І хоч війна... Летят ракети, "гради",
Наперекір, а чи назло о цій війні,
Співай, співай душі моїй розрадо.
Й мене послухай, що тобі скажу -
Вже перемога близько, віриш? Правда!
Ти бережи себе... Тебе застережу,
Поки війна... І прилітай... Як буду я ще завтра...

На Пасху

Слова: Орест Міщанчук

Святила пасху перший раз без сина,
Збирала кошик наче уві сні,
Її кровиночка, її дитина
Країну захищає на війні.

На пасху сум родзинками лягає,
Журба лежить на гарних писанках,
Лише душа мовчить, допомагає
Здолати нелюдський, пекучий страх.

Згадала, як синок чекав це свято,
Як нетерпляче в кошик часом ліз,
Без нього щастя в домі небагато,
А замість нього повний кошик сліз.

Не б'ється він сьогодні писанками,
Хоч робить це майстерно залюбки,
А б'ється за країну з ворогами,
Його чекають дома писанки.

Матуся, незважаючи на втому,
З молитвами і крилами надій
Чекає з перемогою додому,
Чекає повний кошик світлих мрій...

Кат прийшов на рідну Україну

Кат прийшов на рідну Україну.
Орда звірів нищить Батьківщину.
Із ракет смерч по домах, бьє цивільних.
Мородор рабів наслав своїх на вільних.

Об'єдналась в час лихий країна.
Щоб не бути з москалем єдина.
Руській мир за кораблем посилає.
У Кремлі від того дуже так палає.

Маріуполь б'ється сам в облозі.
Харків став форпостом на дорозі
Окупантам як та кістка у глотці
За дітей своїх, жінок, луплять наші хлопці.

Буча з Ірпінєм Київ тримають.
Орки, як гопота, відгрібають.
Пре орда як печиніги, ті тартари
"Добрий" вечір ім несуть наші байрактари.

Джавеліни ворога кромсають
І колони в зареві палають.
Хто з мечем приходить - той буде битий.
Хто з війною смерть приніс - той убитий.

2022.03.14

Памяти молодым воинам ВСУ

Бой отгремел и снова тишина.
Еще стоит над полем едкий дым.
А к небу уж возносится душа,
Оставив свое тело молодым...

Не долюбив, а может и не знав,
О той любви, что в жизни только раз...
Во имя близких голову отдав,
Вы с неба нынче смотрите на нас.

Восходят будто в небо журавли.
Их глас не слышен и не зрим их дух.
А ночью звезды вам зажгут огни.
И в храмах свечи от любимых рук.

Не долюбив, а может и не знав,
О той любви, что в жизни только раз...
Во имя близких голову отдав,
Вы с неба нынче смотрите на нас.

Заплаканы у матерей глаза.
Внучат им не увидеть уж от вас.
Да упокоят души небеса...
Собой от пуль прикрыли вы всех нас.

Не долюбив, а может и не знав,
О той любви, что в жизни только раз...
Во имя близких голову отдав,
Вы с неба нынче смотрите на нас.

2018.02.05

Заплакало небо

Слова: Соломія Українець
Ремейк на Алтынай Жорабаева "Сол Бір Тин"

Плакав батько старий,
на колінах до Бога молився:
- Може син мій живий,
бо ще вчора маленьким наснився.
Я з ним жито косив,
мати в лузі ламала калину...
Батько очі відкрив
обійнявши страшну домовину.

Заплакало небо. Верба похилилась.
Замовкли вітри, тільки мати молилась
Героя душа відлетіла на небо
Упав він в бою, Україна, за тебе.

В безнадії ридав,
аж дощами здригнулося небо.
- Чом мене не забрав,
не покликав Всевишній до себе?
Від журби посивів,
билась чайкою сплакана мати...
Не дай Бог нам синів
в інший світ молодих проводжати...

Заплакало небо. Верба похилилась.
Замовкли вітри, тільки мати молилась
Героя душа відлетіла на небо
Упав він в бою, Україна, за тебе.

Прости, родная

Слова: Соломія Українець
Ремейк на Sherzod Uzoqov. "Sultoni"

Не плачте, мамо. Так хотілось жити.
Росою мити руки на світанку.
Ще не навчився, з дідом сіять жито,
не одягнув новеньку вишиванку...

Прости, родная. Расти достойно сына.
Отец поймет, и пусть не плачет мать.
Мне дороги и вы, и Украина.
Не смог я между вами выбирать...

Вони ідуть, на небо, рівним строєм.
Ще зовсім юні. І літами биті.
Відлунням болю чується "Герої"!
І губиться в задимленній блакиті.

Прости, родная, что тяжело теперь одной.
Наши мечты, несбыточны остались.
Не думал, что последним будет бой.
Метал не выдержал. А мы... держались...

Лишень погляньте, в небеса що ночі,
нові зірки, яскраво засвітились.
А може, дивляться героїв наших очі,
і просять щоби ми за них молились.

Прости, родная, что тяжело теперь одной.
Наши мечты, несбыточны остались.
Не думал, что последним будет бой.
Метал не выдержал. А мы... держались...

Щоб струни пам'яті не вкрилися снігами,
про тих, хто не зігнув в бою коліна.
Почуйте серцем:
- Ви не плачте, мамо.,
вмираю, щоб не вмерла Україна!

Расскажи мне...

Расскажи мне в сей час
Ты о той своей вере,
Что идет за тобой,
Что бежит впереди...
Та, что стала меж нас,
Что несет нам потери...
В чем ее домострой?
Ты со мной обсуди...

Ты ворвался в мой дом,
Веря, что Богу служишь.
Ты спасать нас пришел,
Разрушая наш быт...
Стал твоим я врагом...
Сквозь прицел ты лишь дружишь?
В том Христа ты нашел?
Ты стрелять погоди...

Мир, любовь и дружбу силой не навяжешь.
Градами и танками Веру не несут.
Новыми могилами о Христе не скажешь.
И на лжи политиков Храм не создадут.
Гнев священный к страсти той никак ты не привяжешь.
Разум не темнеет когда гнев святой.
За пустое жизнь отдашь, за пустое ляжешь.
Не за Бога гибнешь ты, за неправду бой.

Ты уверен в себе,
Что народ твой избранник,
В то, что правда с тобой,
Ты - последний герой...
Что покров на тебе...
И кругом ты изгнанник...
Ты - ведомый трубой...
Обольщенный собой...

Только гонят не только
За правду святую...
Вспомни и про народ,
Что отверг был Христа...
Гнаных мир видел столько...
И за грех зачастую...
Не спеши в свой поход...
Ненависть - нечиста.

Мир, любовь и дружбу силой не навяжешь.
Градами и танками Веру не несут.
Новыми могилами о Христе не скажешь.
И на лжи политиков Храм не создадут.
Гнев священный к страсти той никак ты не привяжешь.
Разум не темнеет когда гнев святой.
За пустое жизнь отдашь, за пустое ляжешь.
Не за Бога гибнешь ты, за неправду бой.

2018.08.26

Мемуары Ветерана

Слова: Макс Фрай

Перед поездкой часто мне не спится,
Вот и сегодня глаз мне не сомкнуть:
Попались в руки, как шальная птица,
Записки с фронта огненные - жуть.

Их написал военный литератор,
Прошёл бои, поэтому речист.
"Война всё спишет" - ниже вписан автор:
Орденоносец, Рабичев, связист.

Он описал свой путь с учебной роты,
Как 43-ий встретил на войне.
Судьбы крутые были повороты,
Где он стоял со всеми наравне.

В последней части мемуарной книги,
Он слишком честно описал кошмар,
В котором русский воин, без интриги,
Встречал в Европе в 45-ом март.

Убийства мирных, оргии садизма.
Кто был свидетель - пуля и в кювет.
И лекции марксизма-ленинизма,
Не повлияли на менталитет.

"Наш славный воин - всех честней и краше" -
Со всех экранов слышится кураж.
Прочтите сами мемуары наши,
А сразу после - с Бучи репортаж.