Певчий

Мемуари для нащадків.
6. Спустошенний Київ

В середині березня Київ виглядав уже пустим. Людей залишилося дуже мало. Бої під Києвом тривали. Нашім хлопцям вдалося трохи відтіснити від міста росіян, так що до Києва майже не прилітало. Було кілька разів, що саме снаряди потряпляли в будинки. Але здебільшого вони саме ракетами горе людям несли. Канонади у березні лунали кожного дня. Но то вже наші їм насипали. І вже якось люди стали звикати до того бахкання.

Часто лунали повітряні тривоги. Але й до них люди адаптувалися. За весь час від повномасштабного наступу росіян, як почали у нас включати сигнал оповіщення загрози повітрянного удару, я не бачив жодної людини, котра би почала псспішати до укриття. Я не стверджую, що всі так поступають. Я лише кажу, що особисто я не бачив таких. Залунала сирена, а люди як шли, так і продовжують йти, у такому же темпі. Можуть ще й розмовляти при цьому з кимось по телефону, наче і немає ніякої тривоги. Психіка реагує без паніки. Звичайно, така самовпевненість комусь колись може принести дуже великі неприємності...

Як виживали кияни в березні місяці?

На Борщагівці в магазинах було все необхідне для житття. Звичайно, асортимент значно зменьшився, ніж він був до початку повномасштабної війни. Але жити можна було. Яйця були постійно, молоко, творіг. Сердельки, сосіски, ковбаси. Навіть вибір був ковбас. Вермишель була. Круп деякий час не було. Але вже десь через дві неділі стали з'являтись. Не завозили хліб. Але при великих торгових мережах є свої пекарні. У нашому Сільпо стали випікати багети. Видавали, правда, по одному в одні руки. Також випікали пироги з маком. Черг не було. Бо людей було мало. Я заходив у магазин і досить швидко скуповувався. Працювали і ринки. Не всі точки. На нашому "Дніпрі" працювало десь 20-25% кіосків. Інші люди виїхали. Але все можна було купить. Кури були. А от телятини довгий час не було. По-перше, деякі селища, де вирощували телят, попали під окупацію. А по-друге, як казала мені знайома, що торгує телятиною, на той час було проблематично займатися худобою. А я зазвичай купував у неї обрізки з телячої голови для своєї вівчарки. На той час довелося урізати собаці м'ясний раціон. Став купувати собачий корм для неї. Але вже влітку телятина знову з'явилася. Для кішки корм також був у продажу.

В центральних районах міста, як свідчили люди, вибір товарів в магазинах був набагато більшим, ніж в спальних районах. Але і нам гріх було плакатись.

Із міського транспорту ходили тільки автобуси. Але дуже мало. 1-2 машини на маршруті. Тому інтервал був дуже великий. І їздили вони без графіка. Тому я не чекав автобусів, коли мені треба було привезти тещі на неділю харчів. Я просто йшов по пустій дорозі і очікував попутньої машини. Зазвичай люди підбирали і підвозили стільки, скільки було по дорозі. Гроші ніхто не брав у мене. Я пропонував, а вони відмахувались казали: "Зараз війна. Гріх в такий час брати гроші." І це мене приємно вражало. Траплялися мені і волонтери, які бесплатно підвозили людей, кого до вокзалу, кого ще куда. Я і сам потім, коли став з'являтися бензин, і я вирішив їздити до тещі на машині, підбирав людей просто так. І така взаємовиручка між людьми траплялася дуже часто в ті дні. Нажаль потім, коли почали повертатися люди до Києва, ситуація змінилася. Того тепла людського, що було у березні-квітні місяці, потім значно зменьшилося. Знову стали з'являтися хами на дорогах і самопожертвенність стала зникати... Тоді біда обьєднувала людей. А потім, як росіяни були вибиті далеко, багато хто почав поводити себе так, ніби і немає вже війни...