Певчий

Мемуари для нащадків.
5. Відправлення сім'ї із Києва

Ситуація на фронтах погіршувалася. Росіяни досить швидко дійшли до Києва і перекрили виїзд з декілька напрямків. В Інтернеті вже було багато відео з Житомирської траси. Розстріляні машини мирних мешканців, що хотіли вивезти сім'ї, урятувати їх від небезбеки. Відеокамера біля одніє заправки під Києвом засняла сцену, як російський танк розстрілює автівку, в якій їхали подружжя пенсіонерів. Обидва загинули на місці... Про участь багатьох загиблих на тій трасі Країна дійзнається пізніше, коли росіян вибьють і вони змушені будуть відступити. Але в перші тижні масштабного наступу мало хто не знав, як багато мирних граждан було розстріляно цинічними російськими катами. Уже пізніше стало відомо, що при намаганні вивезти сім'ю із Києва загинув колишній однокласник моєї дочки і хтось ще з його сім'ї. Точно не скажу, хто саме. Загинула й донька колиги по роботі. Десь там же, біля Макарова. Там багато було розстріляних машин... Важкі бої тривали у Гостомелі, в Бучі... в Броварах... Кільце над Києвом розширювалося...

Я був підписаний у Фейсбуці на офіцера Патрульної Служби. Він інформував про те, що бачив. Викладаа відео, фото. Періодично тролив Кадирова... І на початку березня він написав, не офіційно, не як представник структури правоохоронців, а просто від себе. Він написав, що ситуація дуже складна і є велика вірогідність, що для евакуації з Києва залишилось 1, максимум 2 дні. Потім може статися так, що всі виїзди з міста будуть перекриті. Тому у Києві повинні залишитися лише ті, хто готов битися до кінця. А сім'ї краще вивезти, поки є ще така можливість... Цього офіцера я поважав і впевненний і сьгодні, що на той час у нього скоріш за все були підстави так написати. Тому я одразу вирішив, що сам залишаюсь боронити своє рідне місто. А сім'ю, дружину, доньку та онуків треба як найшвидше відправити десь на Західну Україну.

Перша думка була - їхати поїздом. Але на залізничному вокзалі творилося щось неймовірне. Людей було дуже багато. Як туди заштовхнути дружину, доньку і двух маленьких онуків, котрим не було ще й двух років? А ще й речі дітям потрібно було взяти, памперси, одяг, їжу... Да і люди розповідали, що багато їхали стоячи, аби тільки виїхати. І у кожного діти...

Тоді прийшла думка вивезти сім'ю на машині, а потім самому повернутися... Але з бензином у місті був повний аврал. А у мене в баці було всьго літрів 15. А потім ще розповіли ті, хто вже вивозим сім'ї, що за Києвом на заправках також топлива немає. А де є, то наливали лише по 20 літрів. Багато машин люди просто кидали на узбіччі, коли закінчилося топливо, і далі вибиралися самі, несучи на собі речі. Я як уявив собі цю ситуацію, то одразу відкинув цю ідею, їхати машиною. Це треба хоча б повний бак топлива мати і каністру з собою. А так їхати на "авось повезе", то був великий ризик. Да і ходили розповіді про те, як люди їхали по начеб-то ще нашій дорозі, а там їх потім обстрілювали. "Нє, - сам собі промовив я, - краще залізницею." Про обстріли поїздів я на той час ще не чув. Може такі випадки десь і траплялися, але мені вони були невідомі.

На щастя знайшлась знайома, у якої виявилась ще одна знайома, яка й допомогла посадити сім'ю у вагон поїзда ще на відстійних рельсах, а не на пероні...

У мене наче тягар з плеч спав. Тепер мені не треба було більше оглядатися за спину. А за себе я не турбувався. Як Господь вирішить, так і буде. Головне не КОЛИ іти з цього світу, а ЯК іти. І уходити треба з гідністю...

Ще у 2014 році я молитвенно звернувся до Господа: "Боже, Ти знаєш, я не толстовець. І якщо буде треба, я маю внутрішню свободу взяти до рук зброю. Я не вважаю гріхом захищати людей від насильників, вбивць, садистів, окупантів, які приходять на твою землю, щоб насаждати свою диявільську віру. Але я также розумію, що служіння СЛОВОМ є НАЙВИЩЕ служіння на Землі. Як і Апостоли казали, що не гоже їм залишати служіння словом заради служіння для потреб тілесних, на яке вони поставили тоді дияконів. Хоча і те служіння було не гріховне, а потрібне для Церкви. Але навіть заради того необхідного та не гріховного служіння для потреб тілесних не можна було залишати служінння словом. Дійсно, я розумію, що я не Апостол. Не з моїм зловонням входити до сонма благоухаючих. Але якщо я чую у серці своєму, що там йде слово, то як я можу його стримувати? Пам'ятая про свою гріховність і те, що у моїй голові може бути ще багато тараканів, яких я можу не помічати, поки Ти Сам мені не явиш, що від цього чи цього звіра в розумі мені потрібно позбавитися, я зроблю так. Якщо Ти вважаєш, що від мене буде більше користі на фронті, то мені прийде повістка і я не стану від неї "косити". Я прийму це як знак з гори, що то Ти мене благословляеш йти і воювати зі зброєю. І якщо треба бути загинути зі зброєю в руках, я сприйму це за честь для себе. Бо Ти, Серце бачащий, знаєш, готовий я до того, чи ні. А якщо Ти вважаєш, що я можу принести більше користі через служіння словом, то Ти зробиш так, що повістка мені не прийде. Це також буде мені за знак з гори, що на сьогодні я повинен бути там, де я зараз є. І так да буде воля Твоя, де мені бути. І не мені самому вирішувати, де мені бути..."